Андрій Литвин понад десять років служив у Збройних силах України. Він був учасником бойових дій, ветераном АТО, служив у 93-й бригаді «Холодний яр». Війна стала його життям, але водночас — і причиною хвороби, яка поступово зруйнувала його.
Коли Андрій помер, виникла парадоксальна ситуація: держава, якій він віддав роки служби, відмовилася брати на себе навіть організацію похорону. Родині й друзям довелося буквально оббивати кабінети, аби домогтися елементарного — поховати людину з військовим минулим.
Проблеми зі здоров’ям у Андрія почалися ще у 2023 році після загибелі товариша. У лютому він вперше потрапив до психіатричної лікарні. Йому призначали лікування та медикаменти, сестра навіть пропонувала звільнитися зі служби за станом здоров’я. Проте він відмовився, кажучи: «Як там пацани без мене будуть?».
У листопаді 2024 року стан значно погіршився. За словами сестри, тоді Андрій практично перестав розмовляти, його вдруге госпіталізували. Після лікування чоловіку дали 10 днів відпустки, але на службу він так і не повернувся.
Деякий час Андрій жив удома, зловживав алкоголем, перебував у тяжкому психологічному стані. Офіційно він мав статус «самовільного залишення частини».
Хвороба вплинула і на матір. Вона не витримала психологічного тиску та також потрапила до психіатричної лікарні. Родина опинилася в складній життєвій ситуації.
Коли невдовзі Андрій помер, його найближча людина — мама — була на стаціонарному лікуванні. Сестра перебувала за кордоном, у Польщі, і, дізнавшись про трагедію, одразу виїхала в Україну. Час ішов, тому за організацію похорон взялися знайомі та друзі Андрія.
Звертаючись до військової частини, де служив Андрій, їм відповідали: «Ми такого не знаємо». У територіальному центрі комплектування жодної допомоги чи інформації не надали. У міській раді пояснили, що через статус «самовільне залишення частини» право на поховання державним коштом зникає.
Фактично тіло загиблого воїна залишилося в морзі без жодного рішення.
За словами знайомої Андрія, довелося звертатися у всі можливі інстанції, аби Андрія все ж поховали. Військовий адвокат підтвердив: юридичних підстав для відмови у похованні не було. Але де-факто держава самоусунулася.
Врешті, після численних прохань і завдяки рішенню міської влади похорон організували за кошти громади. Священник отець Феодосій узяв на себе відповідальність і допоміг довести справу до кінця.
Трагедія Андрія Литвина — це не лише історія однієї родини. Вона оголює глибоку суспільну проблему: ветерани, які стикаються з психічними розладами, можуть залишитися «невидимими» для системи.
Формально вони мають статус, документи, бойовий досвід. Але варто їм опинитися за межею дисципліни чи медичних нормативів — і держава більше не визнає їх своїми.
Відповідно до закону, держава забезпечує поховання військовослужбовців, проте у випадках СЗЧ виникають подібні колізії. Для родини ж — це означає, що після смерті рідної людини вони залишаються сам-на-сам навіть із похованням.
На жаль, війна не закінчується в окопах. Вона триває у лікарнях, у сім’ях, у зруйнованих долях людей, які роками тримали оборону.
І питання стоїть не лише про соціальні гарантії чи бюрократичні процедури. Йдеться про базове — про людську гідність.
Ця історія ставить просте, але болюче запитання: хто відповідає за гідність тих, хто захищав державу? І чи може держава дозволити собі ігнорувати тих, хто віддав їй найцінніше — життя та своє здоров’я?
Юлія Шепілова
