1462 дні.
Витривалості.
Виснаження.
Відкладених рішень.
Відкладеного життя.
1462 дні боротьби з ворогом, з обставинами, з собою.
Хтось витримує щоденне життя в окопах на лінії зіткнення.
Хтось — цивільне життя з графіками світла.
Одні виснажені від повітряних тривог, які стали буденністю.
Інші від енної кількості днів тримання позиції, бо замінити ніким і ніяк.
Хтось відкладає весілля «на після війни».
Хтось відкладає відпустку вже котрий рік і виконує завдання у прифронтових містечках замість того, щоб обійняти дружину й дитину.
Хтось чує сирену і байдуже продовжує працювати.
Хтось здригається всім тілом від звуку артилерії, що рве повітря.
У когось ця боротьба із зовнішнім ворогом.
У когось — із внутрішнім страхом, провиною, виснаженням.
Але попри різні долі, різні фронти і різні способи виживання ми всі живемо в одному вимірі: 1462 дні повномасштабної війни.
Пам’ятаєте 24 лютого 2022 року?
Паніка.
Телефонні дзвінки о п’ятій ранку.
Слова «почалося», які ще не вміщалися в голові.
Ми тоді не знали, що це буде надовго.
Ніхто не уявляв, що рахунок піде не на тижні — на роки.
Хтось тоді збирав валізу.
Хтось стояв у черзі до військкомату.
Хтось намагався пояснити дитині, що відбувається.
Згадайте, якими ви були в той момент.
Що планували?
Чого боялися?
У що вірили?
За 1462 дні ми стали іншими.
Сміливішими?
Можливо.
Жорсткішими?
Напевно.
Мудрішими?
Хтозна.
Війна не питає, хочеш ти змінюватися чи ні. Вона просто змінює.
1462 дні — це не лише фронт.
Це 24 000 ворожих атак на Дніпропетровську область.
Майже 800 загиблих мешканців регіону.
Пів мільйона переселенців, які знайшли тут прихисток.
Це тисячі історій, які не потрапили в заголовки.
Це люди, які навчилися жити «між тривогами».
Це міста, які давно перестали бути глибоким тилом.
Ми навчилися планувати із поправкою на сирену.
Навчилися заряджати телефони завжди.
Навчилися спати уривками.
Навчилися не дивуватися вибухам.
І, мабуть, найстрашніше — ми навчилися звикати.
Та є ще інша реальність.
Сварки через мову.
Сварки через те, де ти народився.
Корупція.
Скандали навколо мобілізації.
Інформаційні атаки.
Недовіра.
Ми звикли не вірити.
Не довіряти.
Шукати підступ.
Сумніватися в кожному рішенні.
Війна оголила не лише силу — вона оголила слабкість.
Не лише єдність, а й тріщини.
І це теж правда.
Бо 1462 дні — це не лише героїзм.
Це втома.
Це роздратування.
Це внутрішня боротьба, яку не видно.
Ми всі втомилися.
Втомилися боятися.
Втомилися читати зведення.
Втомилися від новин, які не закінчуються.
Втомилися чекати.
Але попри це — ми живемо.
Сміємося.
Закохуємося.
Працюємо.
Народжуємо дітей.
Плануємо весну.
Ми продовжуємо жити життя, тому що не маємо права зупинитися.
Незборимість — це не гучні слова.
Це щоденна дія.
Вийти на роботу після безсонної ночі.
Задонатити останні 100 гривень.
Обійняти того, хто поруч.
Не зламатися.
За 1462 дні ми стали іншими.
Кращими?
Не знаю.
Але точно сильнішими, ніж думали про себе раніше.
І кожен із нас — незалежно від того, де він зараз: в окопі, у прифронтовому місті, в лікарні, у школі чи вдома — чекає одного слова.
Перемога.
1462 дні ми доводимо: нас не взяли «за три дні».
1462 дні ми тримаємося.
І поки ми тримаємося — ми є.
Юлія Шепілова
