Фото: www.pexels.com
Чому знижки на пиво — це “нормально”, а слова “залежність” — ні?
У моєму випадку — Кам’янське. Місто заводів, маршруток, дитячих майданчиків і… алкоголю. Він тут не десь на маргінесі, не схований. Навпаки — на вітринах, вивісках, у тележках, в розмовах, на лавках. У проміжках між «на роботу» і «після зміни». В парках. Біля шкіл. Просто в голові людей — як частина повсякденності.
Я не можу сказати, що тут гірше, ніж в інших містах України. Я не маю всієї статистики. Але одна річ впадає в очі: алкоголь у Кам’янському — надто доступний, надто звичний і надто виправданий. Хоча, насправді, він нічим не кращий за інші наркотики. І в цьому — головна проблема.
Світова організація охорони здоров’я класифікує алкоголь як психоактивну речовину з високим ризиком залежності. Його дія на нервову систему — доведена, прогресуюча, хронічна. Але при цьому він не виглядає страшно. У пляшці пива чи келиху вина немає шприца чи порошку — і суспільство спокійно каже: «Це ж просто випити». Особливо — чоловікові. Особливо — після важкого робочого дня. Особливо — коли «всі так живуть».
_«Алкогольна залежність часто маскується під “звичку” або “розслаблення”, — пояснює психологиня-аддиктологиня Дарина Антонова. — Це одна з найнебезпечніших форм залежності саме через свою “нормальність”. Люди не бачать проблеми, поки не стикаються з нею у родині, на роботі чи в лікарні. Іноді — запізно». _
По-перше — зростання попиту.
Мережа магазинів Alcomag, що кілька років тому мала кілька точок у місті, зараз нараховує вже близько десяти. І це лише одна мережа. Звичайно, точні дані про продаж алкоголю в місті — закриті. Але розширення мережі часто є непрямим свідченням зростання попиту.
По-друге — агресивна реклама і акції.
Найпомітніше — у супермаркетах. Пляшка пива іноді коштує дешевше за пляшку соку того ж об’єму. Тобто людина, яка хоче «взяти щось недороге», з більшою ймовірністю обере алкоголь. У соцмережах з’являються акції, реклами, флеш-продажі. Пиво — це вже не «губить здоров’я», а «легке і доступне».
По-третє — обмеження є, але м’які.
Зараз у Кам’янському (як і в багатьох інших містах України) діє обмеження на продаж алкоголю в нічний час — з 00:00 до 05:00. Але хто справді хоче — той запасається заздалегідь. Жодного реального впливу на культуру вживання це правило, на жаль, не має.
Медичних чи соціальних досліджень саме по Кам’янському майже немає у відкритому доступі. Але вже сама поява кількох реабілітаційних центрів у місті — ознака того, що проблема є і її хтось намагається вирішувати.
За даними опитування BBC, близько 40% українців п’ють алкоголь щонайменше раз на місяць. Майже 68% — хоча б раз на рік. Але за цими цифрами стоїть не лише келих на свято, а й тисячі залежних людей — тих, хто не визнає проблеми або не має ресурсу на її подолання.
У Кам’янському алкоголь — це не просто товар. Це соціальний код: «сісти, випити, поговорити». Це відволікання. Це спосіб зняти напругу, коли “нічого не змінити”. І це — не лише чоловіки у під’їздах. Це й молодь у скверах. Жінки з келихом вина після зміни. Це — загальна толерантність до вживання.
«Ми живемо у постіндустріальному місті з високим рівнем стресу, втоми, відчуттям безнадії. Алкоголь тут стає засобом виживання — навіть не задоволення. І це вже не про свободу вибору, а про відсутність альтернатив», — додає Дарина Антонова.
Можна. Але це — не про заборони, а про альтернативу. В інших містах України вже є приклади:
І головне — публічне визнання: алкоголь не менш небезпечний за наркотики. Просто ми не хочемо цього бачити.
Проблема з алкоголем не починається з пляшки горілки під лавкою. Вона починається набагато раніше — у звичках, виправданнях і мовчанні. Якщо ви або хтось поруч має такі ознаки — це сигнал:
Вживання “для настрою” стало регулярним.
Алкоголь — як спосіб зняти стрес, розслабитись або «перемкнутись» після важкого дня.
Плани підлаштовуються під випивку.
Поїздка, зустріч чи вечір — лише якщо буде щось «із собою» або «по 50».
Без алкоголю — дратівливість або тривога.
З’являється залежність не тільки фізична, а й емоційна: “без цього я не можу нормально відпочити”.
Оточення теж регулярно вживає.
Соціальне коло, де “не пити” — це дивно, а «пропустити» — майже образа.
Зникає контроль над кількістю.
Планував одне пиво — прокинувся з похміллям. І так — не вперше.
Є проблеми в родині чи на роботі — через алкоголь.
Але про це не говорять. Або це заперечується: “Та не було такого”, “Усі п’ють”, “Не перебільшуй”.
Якщо хоча б 2-3 пункти вам знайомі — варто задуматись.
Це не кінець світу — але це вже початок історії, яка потребує чесності. І — підтримки.
Не соромно звертатися по допомогу. Соромно втратити себе і не зробити нічого.
Цей текст не про те, щоб засудити. А про те, щоб подумати: чому так? І що з цим можна зробити?
Бо поки ми жартуємо про «пиво після роботи», хтось щодня робить ковток, який може стати останнім.
Юлія Шепілова
