Єлизавета Тимофєєва — одна з найяскравіших представниць українського черліденгу нового покоління. Спортсменка з Кам’янського, майстер спорту України міжнародного класу, триразова чемпіонка Європи (2023–2025, Італія, Норвегія, Словенія), віце-чемпіонка світу 2023 року в Орландо (США), чемпіонка Кубка ICU 2024 та срібна призерка Кубка світу 2024 і Кубка ICU 2025. Разом зі своєю напарницею Анастасією Малошенко вони здобули історичну для України ліцензію на участь у Всесвітніх іграх 2025 року в Ченду (Китай), де посіли 5-те місце серед найсильніших дуетів планети. Єлизавета також багаторазова чемпіонка України.
У парі з Анастасією вона створила один із найтитулованіших дуетів Європи та стала справжнім обличчям українського черліденгу на міжнародній арені, демонструючи, що праця, талант і взаємна підтримка можуть підкорювати світові подіуми.
Її шлях почався у Кам’янському, у клубі “Прометей”, коли десятирічна дівчинка вперше вийшла на тренування з помпонами, надихнувшись фільмом “Досягти успіху”. Відтоді черліденг став не просто спортом, а частиною її життя — з наполегливістю, дисципліною та вірою, які допомогли Єлизаветі підняти український прапор на найпрестижніших аренах світу.
Про шлях до вершин, партнерство з Анастасією Малошенко, силу характеру і те, що стоїть за блиском сцени, — у інтерв’ю з Єлизаветою Тимофєєвою.
– Ви почали займатися черліденгом у 10 років. Це досить пізно для спорту, правда?
– Так, звісно. Якщо порівняти з тим, що зараз діти приходять у спорт у два з половиною або три роки — то це справді пізно. Навіть тоді, коли я починала, у п’ять років вважалося, що вже трохи запізно. А я прийшла в десять — і це, можна сказати, було зовсім не за стандартами.
– А що вас тоді настільки зачепило, що черліденг став справою життя?
– Якщо чесно, я йшла туди просто “по приколу”. Тоді взагалі мало хто знав, що це за спорт. Навіть я не розуміла, куди саме йду — думала, що це якісь танці. До школи прийшли з рекламкою: мовляв, є новий напрямок, черліденг, помпони. Я подумала: “Прикольно!” — і пішла разом із подругою просто спробувати.
Але з першого тренування мене це повністю захопило. Там було щось абсолютно нове: жоден інший спорт не поєднував стільки різних елементів — танець, акробатику, стрибки, синхронність, енергію. Це виглядало настільки яскраво й динамічно, що я буквально закохалася. Потім тренер порадив подивитися фільм “Досягти успіху” — і після цього нас із подругою просто “понесло”. Ми загорілися і почали тренуватися всерйоз — потроху, крок за кроком.
– А пам’ятаєте свій перший виступ на сцені? Які це були емоції?
– Так, пам’ятаю дуже добре. І, чесно кажучи, я навіть заздрю тій собі — маленькій Лізі, бо тоді я нічого не боялася. Навпаки, страшенно хотіла виступити. Я була настільки захоплена всім, що відбувалося! Страху не було зовсім, лише азарт і радість. Це був мій перший досвід справжніх змагань, перший вихід на сцену — і мені сподобалося абсолютно все: атмосфера, костюми, багато дітей, енергія залу. Я ніби відчула: ось воно — моє місце, я хочу бути тут.
– За ці роки у вас за плечима чимало перемог — чемпіонати Європи, світу, Кубки. А чи був момент, коли хотілося все кинути?
– Так, бувало. Насправді не раз. Коли ти виснажений — і ментально, і фізично — іноді просто хочеться все залишити: тіло, мозок, емоції, тренування… і просто відпочити. Але в такі моменти я завжди нагадувала собі, навіщо я це роблю. Ставила перед собою чітку планку: “Ось ще цей етап, ще ці змагання — і потім відпочинеш”.
Коли втома накриває, дуже важливо мати це “чому” — пам’ятати, заради чого ти проходиш через біль і втому. І, звісно, неймовірно допомагає підтримка — мого тренера, моєї родини. Якби не вони, навіть страшно подумати, чи вистачило б мені сил не здатися.
– Як ви справлялися з тиском, коли і команда, і тренер, і вболівальники чекають “золота”?
– О, так! Це справді непросто. Але знаєте, моя родина — це щось особливе. Їм абсолютно все одно, яке місце я займу. Вони просто хочуть бачити мене вдома — щасливою, усміхненою, здоровою. І це для мене дуже велика підтримка.
Мій тренер теж завжди каже: “Найголовніше — отримати задоволення від змагань, від того, що ти там, на цій арені”. Бо дуже небагато людей мають можливість опинитися на такому рівні — представляти країну, виступати серед найкращих. І важливо прожити цей момент, прокайфувати від нього, відчути вдячність, а не тільки тиск.
Але, звісно, буває, що сам себе накручуєш. Думаєш: “Блін, якщо не золото — що подумають люди?” Це страшно виснажує. Іноді навіть коментарі в інтернеті додають напруги: “Ми чекаємо перемоги!”, “Тільки перше місце!”. І ти відчуваєш відповідальність, ніби не маєш права на помилку.
Але з досвідом я зрозуміла: треба слухати сім’ю, тренера і себе. І все інше — відкласти на потім. Бо якщо намагатися догодити всім, можна просто розірватися.
– Чи була у вашому житті або кар’єрі подія, яка змінила вас найбільше — як спортсменку або як людину?
– Так, без сумніву. Це був 2023 рік. Він став для мене переломним. Я відчула, що стала зовсім іншою — впевненішою, дорослішою, сильнішою. І як спортсменка, і як людина.
Тоді був мій перший чемпіонат світу — і саме він відкрив мені очі на багато речей. Я багато подорожувала, пізнавала себе, шукала можливості для розвитку. Ми з моєю партнеркою Анастасією Малошенко дуже багато дали одна одній — і в емоційному, і в професійному плані.
Саме тоді я почала серйозно займатися своїм здоров’ям — і фізичним, і ментальним. Навчилася берегти себе, не лише “вигризати” результат. Тому можу сказати: 2023-й став для мене роком, який справді змінив усе.
– Як виглядає ваш звичайний тренувальний день перед великими стартами?
– Тренувальний день… ну, він у нас завжди дуже чітко розпланований. Прокидаюся досить рано — усе залежить від країни, куди ми їдемо. Ми завжди підлаштовуємо режим під часовий пояс: якщо там, скажімо, плюс сім годин або мінус п’ять, то намагаємося заздалегідь “перемкнути” організм.
Наприклад, коли ми готувалися до виступу в Китаї, вставали о 5:30 ранку, бо перше тренування починалося вже о сьомій. Прокидаюся, збираюся, обов’язково снідаю — і, звісно, випиваю чашку кави, я її просто обожнюю. Потім тренування, далі — обід і трохи відпочинку: можна подрімати або просто полежати, зробити самомасаж чи інші відновлювальні процедури. Потім друге тренування, і вже після нього — вечеря, легка прогулянка на свіжому повітрі й сон.
– А що для вас складніше — фізична чи психологічна підготовка?
– Сто відсотків — психологічна. Фізично ти розумієш, що робити: тренуєшся, вдосконалюєш елементи, зміцнюєш тіло. А от із головою — зовсім інша історія. Здається, вже виступала на десятках змагань, уже все бачила, чого боятися? Але кожного разу — ніби вперше. Навіть коли виступаєш не на чемпіонаті світу, а просто в рідному залі перед дітьми — руки тремтять більше, ніж на міжнародній арені.
Я не знаю, як це пояснити. Психологічно неможливо “натренувати” себе до кінця. Бо ніколи не знаєш, як поведеться твій мозок у момент виходу на сцену. Це завжди трохи непередбачувано — і, мабуть, саме в цьому є магія спорту.
– А є у вас якийсь ритуал перед виходом на сцену?
– Є, звісно! Ми з партнеркою завжди перед виходом обмінюємося кількома словами. Так, ніби між іншим: “Якщо щось піде не так — усе окей. Не страшно. Викрутимося. Все круто!” Це нас підбадьорює, нагадує, що ми — команда.
А ще я маю свій маленький “дивний” ритуал — перед самим виходом роблю кілька віджимань. Серйозно! Прямо на підлозі, за кулісами. Усі сміються з цього. Зроблю штук десять, потім — “У-у-у!”, заряд енергії — і вперед! Це такий мій спосіб розігнати хвилювання, налаштувати тіло й мозок на максимум. І після цього я вже готова до всього.
– Ви виступаєте в парі з Анастасією Малошенко. Ви з вигляду дуже різні: львів’янка й кам’янчанка. Але на сцені виглядаєте абсолютно гармонійно. У чому секрет вашої “хімії”?
– Насправді саме в цьому й секрет — у нашій різності. У нас зовсім різні характери, звички, навіть підходи до тренувань. Але, як не дивно, саме це нас і зблизило.
Настя дуже емоційна, вибухова, я ж — більш спокійна, врівноважена. І, чесно кажучи, якби ми обидві були однакові — то, мабуть, вибухали б щодня (сміється). А так ми чудово доповнюємо одна одну: я можу трохи “згладити” гострі моменти, вона — додати драйву й енергії.
Ми справді дуже різні — у всьому. Але поступово навчилися працювати разом, відчувати одне одну, і це стало нашою силою. Вона мене багато чому навчила, і я — її. Ми обмінялися найкращим, що є в кожній із нас. І, мабуть, саме тому на сцені ми — одне ціле.
– Бувають конфлікти під час підготовки? І як ви їх вирішуєте?
– Знаєте, всі завжди дивуються, коли ми кажемо, що не сваримось. Бо всі питають: “Та ну, напевно ж у вас бувають якісь сварки? Ви ж постійно разом, тренування, стрес…”
І так, звісно, бувають моменти, коли ти просто виснажений, коли емоційно важко. Хочеться на когось “визвіритися”, особливо на близьку людину, бо поруч саме вона. Але ми з Настею навчилися цього не робити.
Ми обидві дорослі, розуміємо, що емоції — це не конфлікт. Якщо в мене поганий настрій, вона одразу питає: “Що сталося?”. І навпаки — коли в неї щось не так, я теж це відчуваю. Ми просто говоримо, не накопичуємо. Тому й виходить усе спокійно, по-доброму. Усі навколо дивуються: “Як ви ще не розсварилися?” А ми лише сміємося — бо справді, у нас цього немає.
– А розкажіть історію, як склався ваш дует. З чого все почалося?
– О, я просто обожнюю цю історію! Бо, якщо чесно, Настя колись була моїм кумиром. Вона виступала на змаганнях, і я постійно дивилася на неї з захопленням: така енергійна, стрибуча, впевнена! А я тоді була навпаки — спокійна, скромна, навіть трошки невпевнена у собі. Хоча й робила ті самі елементи, але соромилась показати їх “на повну”.
Я просто думала: “Вау! Як вона це робить? Хочу бути як вона.”
І ось якось я виступила на відбіркових змаганнях — навіть не розуміла, що це відбір. Просто виконала свою програму, все пройшло добре. А потім приходжу на тренування, і тренер каже:
“Президент федерації хоче, щоб ви з Настею спробували виступити в парі.”
Я була в шоці. Серйозно, в мене в голові лише одне: “О Боже, моя мрія здійснилася!” Але водночас і страшно: “А раптом я не дотягну до її рівня? А раптом щось зроблю не так?”
Мене дуже “накривало” переживаннями. Але тренерка мене заспокоїла:
“Навіть якщо це буде просто один спільний виступ — це досвід, це важливо.”
І я погодилася. Приїхала до Львова, ми познайомилися, провели перше спільне тренування — і все пішло якось дуже легко, природно. Потім прийшов президент федерації подивитися, як у нас виходить, і сказав:
“Треба їхати на світ.”
Я така: “Що?!”. Це було як у казці — усе розвивалося блискавично. Ми думали, що просто виступимо на чемпіонаті України, а тут — чемпіонат світу!
І найцікавіше — на першому ж чемпіонаті світу ми взяли срібло. Я тоді не могла повірити: нова партнерка, новий тренер, нові умови — і одразу такий результат. Це було як у фільмі, чесно. І відтоді — ми команда.
– А як ви святкуєте перемоги?
– Насправді, святкувати просто нема коли. У нас є чіткий план на рік: змагання, збори, підготовка. Ти тільки щойно виступив — “уху, медаль!”, радієш, але одразу розумієш: треба готуватись до наступного старту.
Голова не дає розслабитись. Ти вже живеш думками про наступний виступ. Тому, чесно, ще не виходило нормально відсвяткувати якусь перемогу. Просто вітаємо одне одного, кажемо: “Клас! Добре виступили!” — і роз’їжджаємось по домівках.
А для мене справжнє свято — це коли я нарешті приїжджаю додому. Бо я більшу частину часу у Львові, на зборах чи тренуваннях. Можу бути там місяць, два, перед тим ще підготовка…
І ось коли я повертаюсь додому — отоді свято. І для мене, і для моєї сім’ї, і для мого хлопця. Це момент, коли я просто можу побути поруч із близькими — і це найкраща “нагорода” після будь-якої медалі.
– Ви виступали на світовому рівні, бачили, як усе організовано, наприклад, у США. Що найбільше вражає на таких великих аренах?
– Коли ми почали їздити за кордон, очі просто відкрилися. І найкраще, що разом із цим росте й наш рівень — і технічний, і організаційний. Ми бачимо, як усе зроблено там, і починаємо впроваджувати ці стандарти в Україні.
За кордоном усе організовано як справжнє свято. Там немає цієї напруги, якої зазвичай чекаєш від великих змагань. Ти приїжджаєш — і замість боротьби відчуваєш атмосферу радості. Усі просто щасливі, що можуть бути тут: і спортсмени, і тренери, і навіть судді.
Ти відчуваєш не стрес, а піднесення. І це неймовірно — емоції зовсім інші.
І, слава Богу, зараз подібна атмосфера поступово з’являється і в Україні. Ми ростемо, переймаємо краще, і я впевнена — далі буде ще більше, краще, яскравіше.
– А ви відчуваєте, що український черліденг стає більш помітним у світі?
– Так, насправді це дуже помітно. Ми вже є фаворитами — щонайменше з 2023 року. Ще до того Україна була серед лідерів у Європі, але потім настала певна пауза — така собі “тиша перед бурею”.
Раніше наші спортсмени здобували багато медалей на чемпіонатах світу, континенту, Австралії. Потім настав невеликий спад. Але з 2022 року, попри всі обставини, ми знову голосно заявили про себе. На світових змаганнях тоді поїхало зовсім небагато українських дуетів — але всі повернулися з нагородами.
І вже з 2023 року, відколи виступаю я, ми тільки те й робимо, що беремо медалі. Нас уже просто не можуть не помітити. Коли виходимо на поміст — відчувається, що нас рахують серед головних суперників. І це дуже приємно. Україну знають, нас чекають, нас поважають. Це велика гордість.
– Щодо Всесвітніх ігор у Китаї. Є якийсь момент, який запам’ятається назавжди?
– Напевно, той самий фінальний виступ. Це були дуже напружені змагання — спершу один вихід, а наступного дня ще два. І от коли ми вже майже дотанцювали програму, зробили останній елемент — і цей момент, коли ти видихаєш…
Ми з Настею просто заплакали. Збігли зі сцени й навіть не думали про результат. Просто полегшення, радість, що ми все віддали, виклалися на сто відсотків.
Це була мить, коли ти відчуваєш: усе — ти зробив, що міг. І вже не має значення, яке місце, яка оцінка. Ми були щасливі, що прожили цей момент і пройшли через нього разом.
– Ви є прикладом для дівчат, які тільки починають свій шлях у черліденгу. Що б ви сказали тим, хто мріє, але боїться зробити перший крок?
– Не боятися починати і мріяти. Бо все велике починається з маленької мрії. Коли я прийшла в спорт, у мене було лише два бажання: навчитися робити фляк — це такий елемент акробатики, і поїхати на чемпіонат Європи. Дві зовсім маленькі мрії.
А потім, уже в підлітковому віці, я почала просто думати про чемпіонат світу. Не мріяла — просто думала, бо це здавалося чимось недосяжним. А тепер я вже тричі там була. І кожного разу думаю: ось воно, сталося!
Тому я завжди кажу — не бійтеся мріяти. Мрії матеріалізуються. Чим більше ти мрієш, тим більше маєш мотивації і жаги до роботи. Я, мабуть, жива ілюстрація того, що все можливо, якщо просто повірити і почати.
– Фляк і чемпіонати вже здійснилися. Яка спортивна мрія зараз?
– Не закритий гештальт — це, звісно, золото Чемпіонату світу. Ось це та сама вершина, до якої я ще хочу дістатися. А далі — просто показувати гідні результати, тримати рівень. Я відчуваю, що вже багато зробила, і хочу, щоб це продовжувалося гідно.
– Як би ви описали черліденг трьома словами?
– Любов. Сім’я. Життя.
Бо це — моє життя.
– А ким ви бачите себе у майбутньому? Можливо, тренеркою або амбасадоркою черліденгу?
– Насправді, я вже тренерка. Працюю на багатьох локаціях, але через численні відрядження не маю своєї “корінної” команди. У майбутньому я хочу виростити таких спортсменів, як я — тих, хто думає подібно до мене, бо все починається з голови. Те, що ти вкладеш у дитину сьогодні, рухатиме її завтра.
Я також мрію стати амбасадоркою черліденгу — прославляти цей спорт, популяризувати його. Бо черліденг для мене – це любов і я хочу ділитися з нею, щоб для когось він став такою ж пристрастю, як для мене.
– Що треба зробити, щоб черліденг в Україні став таким же популярним, як у США?
– В Америці черліденг настільки популярний, бо він там інтегрований у шкільну систему фізкультури. Це формувалося століттями, вибудовувалося поколіннями.
В Україні нам ще багато роботи попереду, щоб досягти такого рівня. Але ми вже почали цей шлях. І якщо не зупинятися, я впевнена, що одного дня черліденг у нас стане настільки ж популярним і розвиненим.
Єлизавета Тимофєєва — яскравий приклад того, як наполегливість, дисципліна та любов до справи можуть перетворити дитячу цікавість на світові досягнення. Почавши займатися черліденгом у 10 років, вона пройшла шлях від першого виступу на сцені до срібла чемпіонату світу, золота Європи та участі у Всесвітніх іграх. Важкі тренування, психологічний тиск та численні виклики не зламали її — навпаки, зробили сильнішою і впевненою. Сьогодні Єлизавета не лише показує приклад новому поколінню спортсменок, а й сама стає тренером, передаючи свою пристрасть і досвід. Як вона сама каже:
«Черліденг — це моя любов, і я хочу ділитися з нею».
Ця любов до спорту, відданість команді та прагнення досягати висот надихають і нагадують, що справжні перемоги починаються з маленьких мрій і великого серця.
Фото з архіву Єлизавети Тимофєєвої
Юлія Шепілова
