Фото: www.freepik.com
Є такі свята, які одразу «вау» — День Незалежності, Різдво, Великдень, день, коли дали премію чи підвищили. А є такі, які тихо стоять у календарі, ніби скромні, але важливі. Як сьогодні — День української державності.
І якщо чесно — ще п’ять років тому багато хто навіть не знав, що це таке. Ну, яка ще державність? У нас є незалежність, є Конституція, є навіть вихідний 24 серпня. Але тепер це свято звучить зовсім інакше. І не тому, що вихідні дні відмінили на час воєнного стану.
Бо коли країна щодня платить кров’ю за право мати державу — питання «а навіщо нам це все» вже не виникає. Ми точно знаємо, навіщо.
Офіційно День української державності пов’язаний з князем Володимиром і Хрещенням Русі. Це тисяча років тому, якщо що. Але суть не в бородатому князі і не в золотих куполах. Суть у тому, що тоді — у X столітті — у Києві вже була своя держава. З дипломатією, військом, законами і принципами. А потім — по колу: то незалежність, то імперія, то знов боротьба, то знов втрати.
Це як вічний турецький серіал, де в нашому випадку головний герой — українська державність. І що серія — то або зрада, або повстання, або знову московити з сокирами.
І от ми знову в одній із серій. Але цього разу — головні герої ми.
Сьогодні державність — це не про пам’ятники. І навіть не про прапори (хоч вони теж важливі). Це про те, що нас не стерли з мапи. Що в нас є свої школи, своя мова, своє військо, свої рішення, навіть коли світ радить нам “поступитися”.
Державність — це коли Кам’янське говорить українською, навіть якщо колись не говорило. Це коли в магазинах замість “русского шансона” — плейлисти з Калушем. Це коли під час карантину водій маршрутки просить “вдягніть маску” — бо таке правило в нашій державі. А не тому, що з Москви сказали.
І це звучить дрібно, але з таких дрібниць і складається велика держава.
У 2025-му ми втомилися. Від війни, від блекаутів, від новин, від зборів, від пафосу, зрештою. Але попри все — тримаємося. Працюємо, навчаємося, сваримось у коментарях. Бо можемо. Бо живемо у вільній країні, яка, попри всі шрами, стоїть.
І саме в цьому — сенс сьогоднішнього дня. Державність — це не просто те, що було. Це те, що є. І що буде.
Якщо, звісно, не здамося.
Це свято не вишивають на конвертах і не дублюють у вайбер-групах ОСББ. Воно трохи незручне — бо не про радість, а про сенси. Бо воно про те, чого не видно.
Не видно, як 18-річний хлопець на нулі розпізнає “виходи” від “приходів” — бо навчився. Не видно, як медсестра в Кам’янському встигає і працювати, і донатити, і збирати аптечки. Не видно, як мільйони людей щодня намагаються жити “як раніше” — хоча вже ніколи не буде “як раніше”.
Але саме з цього — і є та державність. Не з указів. А з людей, які не здалися.
Можна скасувати концерти. Можна вимикати світло. Можна навіть заборонити феєрверки (і це, чесно, окей). Але державність — це те, що тепер нікуди не дінеться.
Вона вже всередині. У тому, як ми говоримо. Як реагуємо на повітряну тривогу. Як більше не сміємося з фрази “Слава Україні” — бо знаємо, яку ціну за це платимо.
Це як татуювання, яке зробили не ми — але яке тепер на нашій шкірі та всередині нас.
І стерти його неможливо. Навіть якщо комусь дуже хочеться.
Юлія Шепілова
