Передмова
Як правило, у подібних ситуаціях ми довго мучимося і переживаємо, що не встигли. Попрощатися, обійняти, сказати щось важливе. Але це той рідкісний випадок, коли я все встиг і все зробив.
Але все одно я сумую за Юхімом. Він був із рідкісної породи оптимістичних людей, які їдять з апетитом, сплять солодко, прокидаються з усмішкою та цінують усе, що їм відпущено і взагалі, щиро люблять весь цей світ.
Річпорт. На берег із вудкою. Щоразу — як востаннє
Випало пів дня. Організм пручався, гарчав: куди? Ти з глузду з’їхав? Там же вітер — прямо в пику, останні мізки видує. Та сиди вдома, в теплі, фільм увімкни, чогось смачненького наварганимо. Але досвід і безрозсудність вирішили по-своєму — головне встигнути вискочити за двері й заткнути вуха зсередини, аби не розм’якнути від затишних, але підступних і лінивих промов внутрішнього голосу.
Коротше кажучи, вистояв, утік, на ходу кидаючи в рюкзак найнеобхідніше — аби тільки вудки не забути!
До Димаря добрався швидко, але потім припустився помилки — вирішив під’їхати якомога ближче. От не згадаю: є там, на мосту, біля річпорту, зупинка для лівобережних маршруток? Вирішив чекати романково-дніпробудівських — 3-А, 1 або 15. І дарма: той край і досі транспортом забезпечений абияк, якась тьмутаракань — простояв 35 хвилин, аж поки не підкотив набитий пасажирами, розвалюючийся «Спрінтер». А лівобережних за цей час штук двадцять проїхало. Зупинка, виявляється, є, і східці вниз дуже зручні — 200 метрів, і ти в затоці. Ну, та байдуже, рівно о 12:30 був на місці.
На березі — ні душі, тільки я і шквальний напівураган із води. Але ж знав, на що йшов. Руки затрусилися — як у дитинстві. Дивна річ: на пенсію вже скоро, душа у мозолях завтовшки в три пальці, майже нічого вже не чіпляє, а на риболовлі — все такий же вразливий, як пацан-малолітка: чудо-риба мені мерещиться, хвости привиджаються!
Прикормка з минулої рибалки лишилася. Зарядив пружину і вбивцю карася, закинув, примостив п’яту точку на колоду, застиг в очікуванні клювання. Про себе почав наспівувати улюблену лічилочку: «Ловись, рибко, велика і…» — а продовження в кожного своє! І раптом з’ясувалося, що я не сам на березі: за рогом, біля бетонної відбійної стіни, рибалили двоє мужиків мого віку. Снастей у них наставлено багато, а горілки вже мало — самі порожні пляшки безладним букетом розкидані. Привіталися, обмінялися інформацією, згідно з якою кілька днів тому клювало добре, а сьогодні — фігня. Одразу стало видно, що один із них — рибалка монументальний (незважаючи на хміль, регулярно перенаживляв і перезакидав снасті), а другий… ну, так, за компанію, аби бухнути — його вже добряче повело і хилить до землі, вмощується спати просто на холодному піску.
Мені їхнє товариство ні до чого, увімкнув у вуха музичку, почав медитувати на квівертіпи — вмовляти їх, що не треба їм стовбичити, мов закам’янілі, а слід виконати ритмічний танок темпераментного клювання. Хоча користь від сусідів таки була — позичив у них шнур micro-USB, бо свій у поспіху вдома залишив. Образливо ж — павербанк є, а дротику нема!
Клювало слабенько, не вдавалося того дня переконати рибу, що вона має неодмінно підпливти до моїх принад. Вітер надував пузо на волосіні й намагався виштовхнути снасті назад на берег. Але не зовсім мертво: до сутінків із півтора десятка таранечок і пристойного ротанчика вдалося обдурити, правда, дріб’язок — порівняно з минулою рибалкою — ні в яке порівняння. Хмільний сусід, трохи прочумавшись і добряче опухши обличчям, прибіг питати, що там у мене. Скаржився на кльов, на погоду, на неправильність устрою світобудови — коротше, все погано, все пропало, світ котиться в дупу! Ну, зрозуміло — похмілля річ малооптимістична. Я ж у відповідь усміхався, казав: мовляв, нормально, інколи покльовує.
— Слухай, от я дивлюсь на тебе і зрозуміти не можу: ти дурний? — не витримав похмурий сусіда.
— В якому сенсі?
— Ну от чому ти радієш? Я ж тебе знаю, ти рибалка досвідчений, що ти знайшов прекрасного в сьогоднішній риболовлі? Пів кіла котячого корму — це для тебе позитив?
Я глянув на нього і згадав діда Юхима. Нічого не відповів — усе одно не зрозуміє.
Дідусь з реанімації
Я й ще з десяток людей різного віку чіплялися за життя…
Я — і ще з десяток людей різного віку — чіплялися за життя в реанімації. Голі. Поділ на жіночу й чоловічу половину умовний — просто відкидна завіса. Хтось стогне, комусь роблять непрямий масаж серця, когось уже вивезли на каталці — і незрозуміло як, але сусіди по ліжках безпомилково знають, куди саме: в реабілітаційну палату чи ліфтом у підвальне відділення, звідки не повертаються. Звідки знають? Адже були без тями, коли вивозили. Видно, в цьому царстві відкриваються якісь особливі канали інформації, недоступні здоровій людині.
Дні й ночі миготять. Крапельниця, укол морфію, провал, темрява, ніч. Хтось волає не своїм голосом — привезли хлопця, що на мотоциклі в бетонну стіну врізався. Голова — в друзки, кістки з вух вилізають.
Укол морфію. Провал.
День. Хірург засуває руку в рукавичці мені в живіт, нишпорить там, робить дуже боляче, щось приговорює, щоб підбадьорити, просить медсестер тримати ноги й руки, бо можу ненароком його зашибити. Катівники навалюються на мене всім тілом — знерухомлюють тіло і волю. В голову лізуть абсолютно недоречні, але смішні думки: от як воно, значить, виглядає, коли гінеколог розпинає пацієнток на диявольському кріслі й нишпорить у них там з усмішкою. От і мій час настав — мій перший гінеколог. Втратив невинність. Тьху, та я ж чоловік! Який гінеколог? Це ж відхідняки від морфію — чого тільки не привидиться після наркозу!
Мотоцикліста вже немає поруч, але чомусь точно знаю — не в морг повезли, у обласну лікарню відправили. Ну й добре — хай одужує. До того ж шумний був, нікому спокою не давав. Люди собі лежать, тихенько вмирають, а він усіх тривожить. На його місці тепер чоловік з опіками — явно не жилець, понад 70 % тіла обгоріло. Замотаний у бинти, мов єгипетська мумія. Його постійно обколюють — навіть до тями не дають прийти. І навіть уявляти не хочеться, який біль він відчуває — свій на цьому тлі відступає, вже не здається таким страшним. Укол. Провал.
День — але вже інший. Куди поділася ніч? Вкрали?
На місці обпеченого — дідусь. Сухенький, весь у трубках, із розрізом завдовжки з невелике гірське ущелля — від горла до паху. Здавалося, що й він — не жилець. Але тут я, слава Богу, помилився. Дід виявився ще тим бійцем. Побачив під моєю каталкою лікарняні шльопанці, хоча, здавалося б, навіщо вони там?
— Гей, хлопче, як тебе?
— Валік.
— А я Юхим. Можна, я твої капці візьму? Не можу в судно ходити, соромно, пройдусь до вбиральні.
— Бери, якщо зможеш злізти з койки, — стало цікаво, як цей напівтруп реалізує задумане.
Хвилин 10 спостерігав захопливе кіно про те, як дід відключав систему й намотував на лікоть шланги. Як сповзав на підлогу, як, хитаючись на слабких ногах, притулився до стіночки і… по музінгах, по музінгах! Минуло з 20 хвилин — а його все ще не було. Я забив на сполох, закричав медсестрам, що діда треба визволяти з туалету. Зміна була противна, довго не підходили. Нарешті принесли. Поклали. Висварили. Мовляв, не можна своїм ходом — он вам качка, он залізна коробочка. Але дід щасливий, усміхається на всю зморшкувату пику.
— Уяви, все добре було! Дійшов, присів, діло зробив. А от встати сил не вистачило — боляче унітаз низький! Дякую за шльопки, братішка!
Після цієї маленької, але важливої перемоги Юхим передумав спускатися на ліфті в підвал, відклав зустріч із Богом — різко пішов на поправку. З обличчя зник мертвотний попелястий відтінок, з’явився апетит. За кілька днів його вивезли — у реанімації ж тримають лише тих, хто вже хоча б однією ногою в могилі. А дід обидві ноги викинув у світ здорових і за життя вчепився пазурами. Коли везли його повз мене на каталці, попросив зупинити:
— Ти, хлопче, тримайся тут, не здавайся. У цій установі головне — захотіти жити. Борись, я тобі місце в палаті триматиму!
Його приклад мене надихнув. Якщо вже старенький дід зумів, то я що, двадцятип’ятирічний, не зможу? Збайдужіння зникло, з’явився інтерес. Витяг систему, однією простирадлою кишки підпідперезав, щоб на підлогу не повипадали, з другої зробив собі римську накидку — сором прикрити. І в далеку путь — по музінгах, по музінгах — у вбиральню. Не дочекаєтеся від мене качки. Я ще сам можу!
Ще через п’ять днів і мене вивезли. До повного одужання було ще далеко, але від ями відповз на безпечну відстань, почав тінь відкидати — явна ознака життя. Дід Юхим слова дотримав, з лікарями мости навів, сусідню койку мені приберіг. Знав, що я за ним тягтися почну — хитрий. Зависли ми з ним у хірургії на півтора місяця. Удень із наших черев викачували гній із кров’ю, нутрощі промивали розчином. Підтримували один одного на перев’язках, ділилися куривом, їжею та ліками. На початку дев’яностих у лікарнях від держави тільки й було, що йод і фурацилін — усе інше треба було родичам десь добути. А вночі — байки. Рибальські. Він, виявляється, теж завзятий рибалка. Сотні історій одне одному повідали — своїх, почутих і вигаданих, звісно ж.
Риболовля, дружба і чоловіче розставання
Після одужання перетнулися на риболовлі й зав’язали міцну дружбу. Ніколи не відчував різниці у віці, хоча вона була солідною — я йому справді в онуки годився. Приїжджаючи навідати маму в рідному місті, обов’язково провідував Юхима, і ми влаштовували свято на воді. З ним завжди було цікаво й затишно — настрій йому не зіпсуєш ані погодою, ані поганим кльовом. У нього все завжди виходило класно і позитивно, без жодних нарікань. Зірвався трофей? Ну й годі, зараз інша клюне — ще більша. І клювала ж!
Спільні риболовлі закінчилися на початку нульових: я тоді одружився, діти народилися — одразу двоє — бачились рідко. Якось Юхим прокинувся інвалідом: уві сні пережив інсульт — нижче пояса повний параліч. Пересів у візок. Намагався бадьоритися, удавав, що повен сил, але було видно — старий згасає. У нас і нині не надто рай для людей у візках, а тоді — й поготів: щоб вибратися з під’їзду на вулицю, треба було бригаду кремезних мужиків збирати. А кому воно треба? У всіх свої клопоти. Іноді я до нього приїздив, вивозив на прогулянку, возив по парку. Він трохи оживав, сміявся, згадував, як ми з ним у реанімації похід у туалет організовували. А одного разу звернувся з неочікуваним проханням.
— Валь, влаштуй мені риболовлю. З Дніпром попрощатись хочу. Відчуваю — недовго залишилось.
— Гм-гм… Трофимовичу, але як? Дружина ж не відпустить, та й донька твоя косо дивиться на наші прогулянки…
— Валь, не знаю як. Ми їм не скажемо. Давай утечемо — замов вантажний мікроавтобус, хай за поворотом стоїть. Завантажиш мене — й гайда, поки вони не схаменулись. А ввечері повернемося. Це моє останнє, чоловіче прохання до тебе. Виконай, братику, потіш старого. Гроші є — відклав. Частину на похорон, частину — на прощальну рибалку. На, бери — не шкодуй, тут вистачить. Організуй по-людськи: юшки зварити, біля вогнища посидіти, хоч кілька бубирів впіймати. Друзів моїх поклич, ти їх знаєш. Я з дому їм не подзвоню — дружина розкриє всю контору.
— Та закинув ти задачку… Я тільки уявляю, що твої жінки зі мною зроблять потім. Повний цугундер. Ну та годі, я тебе почув. Зробимо. Готуйся до «ривка» цієї суботи.
Не буду зупинятись на подробицях — усе склалося. І втекли без проблем, і юшки зварили, і риби наловили. Слава Богу, мобілок у нас тоді ще не було — не дали б старику насолодитися останнім бажанням. Місце обрали не надто рибальське — підбирали так, щоб на візку до води зручно було дістатись. Але на небесах, мабуть, теж почули прохання Юхимовича — і виконали: в усіх — дріб’язок клює, а в нього — аншлаг. І карасі-кабанчики, і линок клюнув — ніхто його в цих краях ні до, ні після нас не бачив. Занесли винуватця свята просто уводу на візку — щоб ніжки змочити. Вручили йому вудлище з пружиною. На, лови. Старший товариш навіть сумніватися в моїй чесності почав.
— Валь, ти там не найняв водолаза, щоб мені рибу на гачок наживляв?
— Ні, Трофимовичу, все по-чесному, насолоджуйся. Просто щастить тобі. Твій день сьогодні!
Додому повернулися після заходу. Як ми не поспішали, він попросив дочекатися заходу сонця. Сидів, дивився, як воно за дерева сідає. Ми всі навіть трохи відійшли — справа інтимна. Щоб друзів під шквальні вогні не підставляти, попросив висадити його у сусідньому дворі — мовляв, сам сто метрів до під’їзду докочуся. Міцно всіх обійняв і поїхав. Не обертався — лише праву руку підняв. Знав, що ми його поглядом проводжаємо.
Помер уві сні. Тієї ж ночі. Не прокидаючись. Дружина розповіла, що він попросив влаштувати йому душ і змінити білизну. Ретельно поголився. Потому затягнувся кубинською сигарою, припасеною на великий випадок. Хлюпнув у келих колекційного коньяку — на пару пальців. Поцілував доньку й онуку, сказав, що втомився і хоче спати. Заснув одразу. З усмішкою на обличчі. З тією усмішкою і ховали. Якось неприродно — коли покійник із труни радісні пики корчить. Здається, я здогадуюсь, що саме йому постало перед очима в останню мить — і викликало ту реакцію. Якщо колись зустрінемось — спитаю. Гарно жив і гарно пішов старий, наче замість хреста встромив в свою могилку рибальський підсак.
Ось. Згадав я це все — і з усмішкою відповів хмільному сусідові:
— Ти знаєш, так, дурний, мабуть. Трохи. Відтоді я на берег ходжу, як востаннє. Радію тому, що є. Хто його знає, на яку клізму завтра тебе життя затягне.
— А-а-а, малохольний. Ну тоді ясно.
На тому й розійшлися. Він — зі своїм, я — зі своїм. Тіло втомив, душу трохи обчистив. Хороша рибалка. Усі, хто мене добре знає, давно виключили зі свого арсеналу чергове питання: як рибалка? Відповідь очевидна.
Валентин Корж для КамPress
