Останнім часом у публічному просторі дедалі частіше з’являються роздуми про те, якою буде Україна після завершення війни. Історики, політологи, економісти, народні депутати й просто небайдужі українці намагаються уявити країну в умовах повоєнного відновлення — від масштабних інфраструктурних проєктів до глибоких економічних і соціальних змін.
Зокрема, голова податкового комітету Верховної Ради Данило Гетманцев нещодавно висловився, що після війни Україна може отримати безпрецедентний шанс для економічного зростання. За його прогнозами, через десять років після вступу до Європейського Союзу країна здатна увійти до тридцятки найбагатших держав світу, за умови проведення складних, але необхідних реформ та системної відбудови.
Втім, загальнонаціональні прогнози — це лише одна сторона дискусії. Не менш важливе питання — як ці процеси можуть позначитися на конкретних містах.
Редакція КамPress вирішила з’ясувати, яким бачать повоєнне майбутнє Кам’янського самі містяни: чи очікують вони економічного підйому, змін у промисловості та інфраструктурі, чи, навпаки, не вірять у швидкі трансформації. Ми зібрали думки кам’янчан — різні, але показові.
Ольга переконана: після війни Кам’янське має шанс отримати новий імпульс розвитку.
«Після війни сюди можуть зайти інвестиції, почнеться масштабне відновлення. Це означає нові робочі місця, покращення інфраструктури, можливість отримувати гранти. Кам’янське — перспективне місто. Головне, щоб люди й громада вміли користуватися цими можливостями», — вважає вона.
Водночас співрозмовниця припускає, що в промисловому секторі можливі серйозні зміни власності та управління, які також вплинуть на економіку міста.
Не всі поділяють оптимізм. Альона говорить коротко й без ілюзій:
«Я думаю, що все залишиться так, як є».
Ця позиція, ймовірно, відображає недовіру до швидких трансформацій і втому від очікувань.
Найбільш розгорнуту й довгострокову картину майбутнього окреслює Ігор. Він дивиться на Кам’янське крізь призму містобудування та безпеки.
«У містобудівному сенсі Кам’янське може зрости за рахунок внутрішньо переміщених осіб, розширення житлових масивів. Але виробнича частина, скоріше за все, скорочуватиметься. Підприємства поступово відходитимуть від річки Дніпро, бо це питання безпеки», — каже він.
На його думку, екологічна ситуація з часом може покращитися, однак це означатиме і зменшення кількості робочих місць у традиційній промисловості.
«Можливий перехід до легкої промисловості, наприклад, текстильної. Не думаю, що шахти й кар’єри регіону працюватимуть у довгій перспективі. Якщо говорити про великі інфраструктурні проєкти — це горизонт 20 років і більше. Наприклад, ідея трамвайного сполучення між правим і лівим берегом, яку планували ще за часів СРСР».
Віталій звертає увагу на головну проблему — економічну базу.
«Факторів, які стримують забудову, багато. Хотілося б, щоб місто зросло хоча б до довоєнної кількості мешканців, а в ідеалі до 400 тисяч. Але без роботи це неможливо. “Азот” стоїть, ситуація з ДМК складна. Питання: де працюватимуть люди?»
Олена дивиться на майбутнє міста з гуманітарної точки зору:
«Хотілося б, щоб стало менше зруйнованих і аварійних будівель. Щоб усе це відновлювали для переселенців. Їх уже багато, і буде ще більше — місто має дати їм нормальні умови для життя».
Подібну думку висловлює й Лілія, доповнюючи її екологічним виміром:
«Я бачу Кам’янське красивим, зеленим, екологічним. Щоб промислові труби не диміли, щоб на ДМК нарешті з’явилися сучасні очисні установки. Щоб не було закинутих будівель, адже їх можна переобладнати під житло для ВПО».
Володимир розглядає майбутнє міста в ширшому — загальноукраїнському контексті.
«Після війни Україна загалом може стати центром економічного відновлення. Очікувані реформи, міжнародна допомога та розвиток перспективних галузей відкриють нові можливості для бізнесу. Кам’янське, як промислове місто, може стати привабливим майданчиком для інвесторів», — зазначає він.
На його думку, війна, попри всі руйнування, запускає етап оновлення, який може привести до економічного зростання за умови системного підходу.
Думки мешканців Кам’янського показують: єдиного бачення майбутнього не існує. Хтось вірить у відновлення та інвестиції, хтось не чекає змін, а хтось мислить категоріями десятиліть. Але всі ці позиції сходяться в одному — майбутнє міста напряму залежить від того, чи зможе Україна перетворити повоєнну відбудову з красивої концепції на реальні проєкти, які змінять життя людей.
Юлія Шепілова
