Фото: unsplash.com
Ми більше не бігаємо в укриття, не скуповуємо сіль і не готуємо тривожні валізи. Але це — не обов’язково ознака готовності. Це, можливо, просто втеча від страху.
У лютому 2022-го безпека виглядала просто: гречка, сірники, сіль, свічки, готівка — і ти вже майже вижив. Соцмережі радили: збери тривожну валізу, поклади консерви, рушник, воду, ще одну упаковку гречки — і життя в умовному бункері вже не здається таким страшним. Такою тоді була колективна уява про безпеку.
Минуло більше трьох років. І гречка більше не викликає ажіотажу. Навіть на знижках. Бо вже не вона — символ виживання.
Її витіснили аптечки, павербанки, турнікети, і модні ліхтарики на акумуляторах, які досі лежать десь у кухонній шухляді. В когось є EcoFlow і Starlink, у когось — пляшка води та старенький Xiaomi. Але що цікаво — у більшості сьогодні досі немає тривожної валізи.
Всі знають, що вона мала би бути.
Але реальність така: якщо прямо зараз буде «як там» — ми підемо, як є. В тапках. І з USB-зарядкою в руках. Навіть, якщо маємо Iphone.
Ми адаптувались. Ми не тікаємо при кожній тривозі. Ми слухаємо звук — «шахедів». І… виходимо на балкон. Подивитись. Просто з інтересу. Бо якщо бахне — ну, тоді вже може і підемо.
Це наче форма контролю: поки ми не панікуємо — значить, ми сильні. Поки сидимо вдома — значить, ситуація під контролем. Поки зберігаємо спокій — значить, не страшно.
Так ми й навчилися розрізняти загрозу і «просто тривогу». Десь між «це далеко», «це не по нас» і «вже задовбали».
І що найпарадоксальніше — в цьому справді є сенс. Бо неможливо жити в постійній паніці стільки часу. А жити треба. Працювати, любити, пити каву, ходити в кіно. І ми живемо.
Але тут виникає питання: чи справді це готовність?
Бо те, що ми не біжимо до укриття — ще не означає, що ми готові до найгіршого.
Це означає, що ми не хочемо бігти. Що ми втомились боятися.
Що страх перестав бути гострим — і став чимось на кшталт фонової музики. Але саме ця «музика» і викликає тривогу, з якою ми живемо. Просто вже не кричимо про неї вголос.
Навіть після Ізюма, Бучі, Маріуполя ми продовжуємо жити з ілюзією, що «з нами такого не буде». Ну, ми ж не вони. Ми ж у тилу. Ми ж уже готувалися — ну там, вода, аптечка, батарейки. Колись.
Але справжня готовність — це не турнікет у шафі. І не збережені дописи «як правильно поводитися під час артобстрілу».
Це — коли ти справді знаєш: де твій рюкзак, куди ти підеш, кого ти візьмеш із собою, і що скажеш дітям.
Це — не героїзм, а план.
І от цього — в більшості з нас немає.
Можна сказати, що це нормально. Що людина не може жити в бойовій готовності весь час. І це правда.
Але тоді треба чесно визнати: наше уявлення про безпеку зараз — це скоріше психологічна маска. Нам не менш страшно, ніж у 2022-му, просто ми навчилися не показувати цього. І переконали себе, що це й є доросла, зріла реакція.
Насправді ж, ми між двома станами: з одного боку — ми навчилися виживати, а з іншого — ми перестали готуватися.
Можливо, найбільша небезпека — це навіть не ракети, а відчуття, що ми вже все знаємо і все витримали.
Бо заспокоєність — не те саме, що готовність.
І гречка, до речі, теж.
