Фото: www.freepik.com
Щодня о 9:00 в Україні загальнонаціональна хвилина мовчання. Це не просто формальність — це момент пам’яті та вдячності. Президент Володимир Зеленський підписав відповідний указ 16 березня 2022 року. Із того часу щодня українці мають можливість вшанувати загиблих унаслідок збройної агресії Російської Федерації. Мають можливість. Але чи користуються нею?
За спостереженнями — ні. Часто ми настільки звикаємо до власної рутини, що не помічаємо очевидного. Одна хвилина – це, здавалося б, майже нічого. За цей час не вдасться прокинутися, приготувати каву чи зварити суп. Але вистачить, аби відволіктися від буденності та схилити голову в пам’ять про тих, хто віддав життя, щоби ми мали змогу ходити до магазинів, прокидатися в ліжках і просто бути живими.
Як приклад – ситуація, яку довелося побачити в одному з супермаркетів Кам’янського. О дев’ятій ранку пролунало повідомлення про хвилину мовчання. Покупці зупинилися. Але одна пара, обираючи овочі, навіть не зробила паузи в розмові. Коли жінка нагадала чоловіку про хвилину тиші, він відмахнувся: «Ой, не вигадуй, пішли». І вони просто пішли далі, по іншим відділам магазину.
Можливо, це лише один приклад. Можливо, більшість українців усе ж пам’ятають і шанують. Ми провели невелике опитування на сторінці нашого медіа у Facebook. У голосуванні взяли участь 35 людей — звісно, це не репрезентативна вибірка, але певні висновки зробити можна.
Троє респондентів зазначили, що дізнаються про хвилину мовчання лише з новин. Вісімнадцятеро зупиняються і вшановують пам’ять загиблих. Тринадцятеро – знають, але не зупиняються. І ще одна людина визнала, що ніколи про неї не чула.
Ці відповіді говорять не лише про рівень обізнаності, а й про те, як ми сприймаємо війну — особливо на мирних територіях. Там, де звук вибухів буває дуже рідко, простіше зробити вигляд, що все в порядку, що війна — це десь далеко. Але вона – тут. І кожен загиблий герой — це частина нашої історії, яку не можна проігнорувати.
Хвилина мовчання — це про пам’ять. Вона не поверне полеглих, не вилікує поранених, не заспокоїть родичів загиблих. Але вона — знак того, що ми не забули. Що ми вдячні. Що цінуємо. Що в нашій свідомості є місце для скорботи, поваги й шани.
Це вибір кожного — зупинитися чи пройти повз. Але якщо навіть одна хвилина — надто багато, щоб віддати її пам’яті тих, хто поліг за Україну, — то, можливо, варто замислитися: хто ми і чим живемо?
Юлія Шепілова
