З перших днів повномасштабного вторгнення він, разом із командою однодумців допомагав внутрішньопереміщеним особам, облаштовував блокпости, збирав продуктові набори, а згодом — доставляв допомогу на передову. Анатолій Пономарьов — адвокат і засновник громадської організації “Поклик честі”, один з тих, хто зумів зробити волонтерство своєю справою і частиною життя. Ми розпитали його про перші збори, поїздки до військових, розписані гільзи, втомлену довіру людей — і що тримає на плаву, коли сил вже немає.
— Пам’ятаєте момент, коли усвідомили: “Я — волонтер”? Як це сталося?
— Це було зрозуміло одразу, ще з перших днів повномасштабного вторгнення. Ми почали допомагати внутрішньо переміщеним особам, які прибули до нашого міста. Уже в квітні почали надсилати перші вантажі з допомогою військовим. Не було якогось моменту перелому. Волонтерство і допомога тоді для нас були синонімами. Це було природно: взялися і робили. Команда зібралася дуже швидко — хтось сам запропонував допомогу, хтось долучився через знайомих. Тоді здавалося, що треба просто діяти — і ми це робили.
— Як саме все починалося? Якими були перші дні?
— Перші три дні від початку повномаштабки я провів із родиною за містом — вивіз їх туди з міста. Але вже на четвертий день повернувся. Було багато енергії, тривога, стрес. І з’явилось природне бажання щось робити. Тоді я долучився до побудови укріплень. Взагалі, у місті тоді багато хто гуртувався: розвозили гуманітарку, допомагали на вокзалі, у штабах. Я познайомився з частиною майбутньої команди саме під час цих перших днів. Ми зустрічали переселенців, фасували набори. А вже за місяць вирішили створити ГО «Поклик честі». Чому? Тому що різниця між фізичною особою (людиною) волонтером та благодійною організацією дуже суттєва.
Наприклад, тільки створивши громадську організацію з’являється можливість співпрацювати з благодійниками з усього світу, оскільки як в Європі так і в Україні дуже важлива звітність та можливість приймати допомогу за актами приймання-передачі… коли ми стали громадською організацією (ГО), одразу почав писати запити про надання допомоги як до фондів в області, так і по всій Україні, різним організаціям. В перші місяці кожного дня по 3-5 листів-запитів відправляв. Так і з’явилась мережа партнерів з усієї України та, навіть, із-за кордону. Збільшились обсяги допомоги, дуже збільшились. Громадська організація – це взята на себе відповідальність.
— Яким був ваш перший збір допомоги? Що він для Вас означав?
— Перший збір був на продуктові набори для переселенців, гостей нашого міста, яки ми їх називали. І мене дуже вразило, як швидко люди зреагували. Ми зібрали понад 20 тисяч гривень за добу! Це було не для військових, а саме для ВПО. Особливо здивували великі донати — по 5–7 тисяч гривень. І купа дрібних, але не менш важливих. Я тоді був майже не публічною особою. І ось я бачу, як донатять навіть ті, кого я не бачив роками. Це дало розуміння: люди довіряють. А коли тобі довіряють — хочеться виправдати цю довіру. Це сильно мотивувало, дало енергію рухатися далі.
— Ви їздили з допомогою в прифронтові райони. Що було найскладнішим у цих поїздках?
— Найважче — це бюрократія. Дозволи, перепустки, погодження з військовими адміністраціями. Навіть маючи всі документи, на блокпостах нас часто не пропускали. Наприклад, щоб завезти допомогу в Козачу Лопань, треба пройти не один рівень погоджень. А буває, що просто відмовляють, і доводиться вмовляти на місці, пояснювати, доводити. Ми завозили по 400–500 наборів у селища в 2-4 кілометрах від передової, і це завжди складно — фізично, логістично, морально. Але попри все — ми це робили. Тому що знали, що нас чекають.
— Чому перестали їздити в зону бойових дій?
— Уже майже рік не їздимо. Справа в тому, що мій напарник, з яким ми їздили від початку зараз не має можливості займатись волонтерством, змінились обставини й взагалі життя за три роки змінилось. А такі виїзди — це не просто сісти й поїхати, самостійно складно — треба напарник, транспорт.
— Чим найбільше запам’яталась робота з переміщеними особами у перші місяці?
— Потрібно було буквально все. У людей не було нічого. Ми робили гігієнічні й продуктові набори з мінімальним наповненням, купували все гуртом. Але навіть такі прості набори люди приймали з вдячністю. Були й складнощі — деякі місцеві перевдягалися і намагалися отримати допомогу по кілька разів. Але видно було, хто справжній переселенець. Пам’ятаю одну родину — чоловік, дружина і двоє дітей, ми познайомились на розвантаженні фури продуктів в одному з благодійних фондів нашого міста. Розспілкувались і потім під час виїзду в Донецьку область, повертаючись ми привезли їм майже всю їх техніку, навіть якісь дитячі речі. Повна машина речей. Це була радість — відчуття, що вони отримали назад шматок свого життя.
— З часом діяльність ГО трансформувалася. Чим займаєтесь зараз?
— Так, сьогодні ми працюємо лише для ЗСУ. Це госпіталі, медикаменти, трохи амуніції, іноді організовуємо навчання — наприклад, на тему «Як створити громадську організацію» чи з тактичної медицини, або ж «Як пілотувати різними типами БПЛА».
Колись проводили «Уроки волонтерства» у школах: показували дітям, як виглядає весь процес — від збору, фасування до поїздки на передову та роздачі продуктових наборів чи військових вантажів. Це були дуже живі, цікаві зустрічі, з відео і реальними історіями. Ми хотіли розвивати волонтерський рух і надихати молодь. Але зараз усе змінилося: пріоритет — армія. Бо саме військові захищають і виборюють перемогу, цивільні –ні. Тому всі ресурси — туди.
На фото — волонтери з українським військовим Віталієм Марківим
— У вас були й креативні способи збору коштів. Як виникла ідея з розписаними гільзами?
— Спочатку це була просто ідея, щоб заохотити людей донатити. Перший розіграш був, здається, щоб відремонтувати бус або купити термоустілки для військових. Гільзи розписують різні художники: з Київщини, з Кам’янського. Це були гарні лоти, які цінували, особливо у 2022–23 роках. Але тепер, на жаль, це майже не працює. Люди втомилися, у багатьох, хто хотів, уже є такі гільзи. І це відчутно по реакціях.
— Чи є історії донатів, які особливо запам’ятались?
— Так. Є одна жінка, мати загиблого бійця з 93-ї бригади. Вона задонатила 10 тисяч гривень у рамках одного з розіграшів. І це не вперше — вона системно допомагає. Вона довіряє мені, бо ще з 2015 року я допомагав військовим і ми познайомилися давно. Я запропонував їй гільзу, але вона відмовилась — боляче, нічого пов’язаного з війною не прийме. Інша історія — знайомі пенсіонери з органів МВС. Вони щомісяця донатять по 1000 гривень, напевно ще з квітня 2022 року. Також часто привозили пакунки з їжею. Кажуть: “Допомагатимемо, поки живі, або допоки не переможемо”. Це неймовірно зворушує і надихає продовжувати.
— А як ви справляєтесь із вигоранням? Що тримає?
— Я людина, яка якщо щось почала — не кине. Це принцип. У нашій команді люди приходили з різними мотиваціями: хтось — бо було багато вільного часу, хтось — з політичними амбіціями, хтось — бо хотів допомогти. Але я завжди говорив: “Якщо почав — не можна зупинятись”. Бо за тобою вже стоять люди. Військові, цивільні, донатери, ті, хто чекає допомоги. Якщо ти взяв на себе відповідальність — не маєш права просто здатися. Вигорають усі. І з нашої великої команди залишилось лише кілька людей. Але ми тримаємось. Бо треба. І ще — бо є результат. Ми бачимо, як це працює, бачимо подяки від бійців, фото з передової, і це дає сили.
— Як ваша волонтерська діяльність вплинула на адвокатську практику?
— Цікаво, що волонтерство принесло не лише вдячність чи довіру, а й нових клієнтів. Люди приходять, бо бачать як я допомагаю війську, і довіряють. Просто довіряють як людині. А вже потім починають цінувати й за професіоналізм та експертність. Тому так, це зіграло позитивну роль і в професійному плані також. З цікавого – іноді я не беру коштів з клієнтів за консультацію чи складення заяв/запитів, оскільки це чи несуттєва допомога на мій погляд, чи якісь військові питання… так от, непоодинокі випадки, коли після консультації та моєї відмови від грошей на мою волонтерську картку приходять донати від таких вдячних клієнтів, це мотивує та показує, що я все роблю правильно. А ще волонтерство — допомогло розширити коло контактів, завести нових товаришів і просто добрих знайомих. Я навіть з Петром Порошенко познайомився під час одного з виїздів у Харківську область (посміхається).
— Як уявляєте свою діяльність “після перемоги”?
Ймовірно, вона практично завершиться. Активна допомога військовим вже не буде потрібна. Можливо, залишиться підтримка у реабілітації — є мережа донорів, готових допомагати медикаментами, з психологічним і фізичним відновленням. Я міг би підтримувати контактами, координувати. Але загалом — це не професійна діяльність, а внутрішній поклик, поклик честі. Коли війна закінчиться, я, найімовірніше, відійду в тінь, або, можливо, знайду себе в іншій якості… поки не думав про це…
— Що ви хочете, щоб люди відчули, коли чують про «Поклик честі»?
Головне — не викликати негативу. Я бережу свою репутацію та репутацію нашої ГО, і мені немає чого соромитися. Було б приємно, якби люди відчували вдячність — бо ми на своєму місці. Хотілося б, щоб усі бачили: декілька простих хлопців та дівчат за три роки зібрали офіційної допомоги на суму більше п’яти мільйонів гривень (а неофіційної допомоги — ще більше). Це небагато у великих масштабах, але зроблено невеликою командою простих людей.
Місто Ізюм на третій тиждень після окупації
