Фото: Юлія Шепілова
Замість буденного вечора — технічний трилер у салоні міського транспорту
Вечір. Їду від мами додому. Уже було викликала таксі, але з-за повороту повільно виїжджає зелений автобус. Мій — десятий маршрут. Поки відкриваю додаток і скасовую замовлення, маршрутка встигає проїхати кілька метрів. Мить вагання: «Може, дарма відмінила?». Але транспорт повзе впевнено в моєму напрямку, тож заходжу. 14 гривень — і ми рушаємо.
У салоні мене зустрічає легке тремтіння — з передньої частини автобуса доноситься ритмічне «тук-тук-тук», наче хтось із моторного відділення просить допомоги азбукою Морзе. Спокійно. Головне — доїхати. І тут для різноманіття вгорі, біля задніх дверей, з’являється новий звук. Невідоме джерело, незрозуміле походження, але з виразним металічним підтекстом. Я стою до нього спиною, озиратися — означає дізнатися більше, ніж хотілося б. Тож стою далі, тримаючись за поручень і повторюючи подумки: «Просто доїхати».
Зупинка «вул. Криворізька». Пасажири виходять, і ми мали б поїхати далі. Але автобус раптом глохне. Щось пішло не по плану… Спроба перша. Заглохи. Спроба друга. Знову. Починає котитися назад. Водій миттєво тисне ручник і бере ситуацію під контроль. Вийшло з третього разу! Ми знову в дорозі. Звуки вже стали рідними, як фонова музика у фільмі: незрозуміла, але атмосферна.
На зупинці «вул. Михайла Грушевського» кілька пасажирів виходять, а от двері — ні. Тобто, не зачиняються. Водій намагається кілька разів їх зачепити — марно. Відчинені передні двері супроводжують нас далі, вулицями міста. Добре, що я стою ззаду: не доводиться балансувати між життям і відкритим простором. Хоча, з такою «крейсерською» швидкістю, можна було б і вийти на ходу — навіть не підвернувши ноги.
І ось — моя зупинка. Виходжу. Видих. Ми доїхали. Поїздка додому відчувається як маленька перемога.
Іду додому, а в голові крутяться думки. Згадую новини, в яких ішлося про перевірки громадського транспорту в місті. Було ж, писали! Фото, рапорти, рейди. Цікаво, саме цю маршрутку теж перевіряли? Чи її стан погіршився вже після комісії?
Пригадую інший випадок на цьому ж маршруті: кілька років тому в автобуса просто на ходу відпало колесо. Пасажирів висадили на узбіччі, порадивши чекати наступну. Ще згадується пост у місцевій групі, де жінка зняла відео з діркою в підлозі — справжнє “вікно в дорогу”, через яке під час поїздки можна було милуватися асфальтом. Згадала про нього, бо буквально кілька тижнів тому їхала на тому ж місці — і бачила те саме. Цікаво, то я така «везуча»? Чи це вже системна особливість автопарку?
P.S. Уже наступного дня знайома розповіла, що їхала на тому ж маршруті. Каже: передні двері не відчинялися взагалі — тільки задні. Посміялися, що, мабуть, це та сама легендарна маршрутка, просто двері заклинило навпаки. Отак і живе цей зелений герой наших доріг — щоразу з новими ефектами, несподіванками і викликами для нервової системи пасажирів.
Іду собі та думаю: що з’явиться раніше — нові автобуси під номером №10 чи у мене автомобіль?
Матеріал подано в жанрі репортажу. Маєте власну історію поїздки — пишіть у редакцію або надсилайте відео та фото. Можливо, наступний репортаж буде про вашу подорож.
Юлія Шепілова
