Фото: freepik
Війна змінила життя багатьох.
Хтось планував їхати на заробітки в Естонію – поїхав воювати на Донбас.
Хтось збирав гроші на квартиру – досі орендує, бо «життя нестабільне».
Хтось хотів народити дитину, але відклав, бо ростити у війну теж випробування.
Хтось не бачить майбутнього в Україні.
Хтось – не бачить його взагалі.
Я не говоритиму за всіх.
Лише за тих, хто поставив життя на паузу.
Так, у соцмережах можна побачити інше життя.
Там народжуються діти, відкриваються бізнеси, купуються будинки.
Іноді здається, що люди навколо живуть на повну.
Але ніхто не знає, скільки сумнівів і болю за кожною з цих фотографій.
Я гадаю, що більшість українців хоч раз казали фразу:
«От коли війна скінчиться…»
Ми навчилися адаптуватись.
До обстрілів. До блекаутів.
До того, що рідні йдуть на фронт.
Не тому, що ми надлюди.
А тому, що вибору немає.
Це не мужність – це інстинкт.
Ми просто пристосувались до життя, у якому не можна планувати.
І тепер не знаємо, як планувати знову.
Як радіти, коли поруч гинуть люди?
Як постити фото з кавою, коли вчора влучив «шахед»?
Навіть якщо хочеться – не виходить.
Бо радість стала чимось підозрілим.
Ніби її треба виправдовувати.
Іноді стає навіть бридко – чи, може, боляче? –
дивитись, як хтось святкує, сміється, танцює.
Не тому, що заздрість.
А тому, що не вкладається в рамку реальності,
де поруч зруйнований будинок і порожнє місце на кухні.
Ми вижили, але не ожили.
Ми вміємо триматися, але не вміємо відпускати.
Ми навчилися не боятись, але не навчилися жити.
Ми поставили життя «на потім».
І тепер не знаємо, коли натиснути «плей».
Може, колись ми згадаємо, як це – радіти без провини.
Як це – планувати не з обережності, а з натхнення.
Як це – не просто жити, а жити зараз.
Бо, мабуть, справжня перемога –
це коли ми зможемо не лише вижити,
а й дозволити собі ожити.
Юлія Шепілова
