У Кам’янському книжкові клуби поступово стають не лише форматом дозвілля для тих, хто любить читати, а й простором живого спілкування, підтримки та культурного єднання. Раніше КамPress уже писав про книжковий клуб «Книгозалежні», який збирає дівчат на правому березі міста. Водночас на лівому березі діють книжкові зустрічі клубу «Кави і книги».
Цього разу КамPress поспілкувався із засновницями «Кави і книги» – Настею та Оксаною – не стільки про організацію зустрічей, скільки про сенси: чому такі спільноти з’являються саме тепер, що дають людям під час війни і чому розмова про книжки виявляється значно ширшою, ніж може здатися на перший погляд.
Ідея клубу, розповідають співрозмовниці, народилася з особистої потреби – не просто читати, а ділитися прочитаним з іншими.
«Мабуть, з’явилося з бажання поділитися емоціями від прочитаних книжок», – каже одна із засновниць клубу.
За її словами, читання художньої літератури давно було важливою частиною життя, але з часом з’явилося бажання зробити цей досвід спільним.
«Книги – це те, що мені дуже подобається, уносить в інші світи. Дуже хотілося з кимось поділитися, щоб ми прочитали всі одну книгу, обговорили».
Втім, за ідеєю книжкового клубу стояло не лише захоплення літературою. Важливою причиною стала й потреба у нових соціальних зв’язках після переїзду.
«Друга причина, мабуть, через те, що ми сюди переїхали з сім’єю. Треба було заново знаходити зв’язки соціальні, тому що тепле спілкування – це одна з частин хорошого самопочуття для людей».
Саме тому книжкові зустрічі від самого початку замислювалися як простір, де можна не тільки говорити про тексти, а й просто бути серед однодумців.
«Може навіть, щоб дівчата могли прийти, зібратися, попити каву, говорити на тему, яка всім цікава».
Зустрічі клубу «Книга та кава» відбуваються приблизно раз на три-чотири тижні. Формат залишається відкритим: долучитися можуть усі, хто прочитав обрану книжку.
«У нас вхід вільний, тому якщо прочитаєте книгу, то можете написати, що будете на зустрічі. Ми всіх чекаємо».
За словами засновниць, найчастіше на зустрічі приходять жінки віком 30+, хоча інколи бувають і старші учасниці. Клуб не прагне перетворитися на масовий проєкт – навпаки, тут важливо зберегти камерність і можливість почути кожного.
«Мені, наприклад, подобається, що у нас не дуже багато людей. Ми встигаємо, щоб кожен висловився – один говорить, всі слухають».
У цьому одна з відмінностей таких локальних ініціатив: вони ростуть не за законами великої події, а природно, через довіру й особисту включеність.
У Кам’янському ще донедавна книжкові спільноти не були помітним явищем. Тепер їх уже щонайменше дві – на правому та лівому берегах.
«Виявилося, що людям це треба, такі осередки спілкування».
Ця фраза, можливо, найточніше описує суть явища. Під час війни, коли повсякденність для багатьох звузилася до роботи, побуту, новин і тривоги, люди шукають місця, де можна вийти з цього кола і відчути нормальність. Книжковий клуб стає одним із таких місць.
«Багато хто, виявляється, у нас в місті любить читати».
Але річ, схоже, не лише в любові до літератури. Книжка тут радше стає приводом для зустрічі – важливим, але не єдиним.
«Якби ми не читали, ми би відкрили якийсь клуб, за іншими інтересами».
Коли засновниць попросили описати атмосферу зустрічей, відповідь виявилася майже літературною:
«Як тепла ковдрочка, з чаєм, у сонячний день з паперовою пахучою книжечкою, обгорнутися і не хочеться додому».
Одна із засновниць формулює це ще простіше:
«Книжковий клуб – це про людей, це про розвиток, це про відпочинок».
А інша додає ще одну важливу характеристику:
«Психотерапія. Не в прямому сенсі, а через спілкування».
Розмови на зустрічах, кажуть співрозмовниці, майже завжди виходять за межі самої книжки. І справа не лише в сюжетах чи літературних прийомах.
«Завжди», – відповідає одна із засновниць на запитання, чи буває так, що обговорення виходить за межі тексту.
Як психологиня за фахом, вона пояснює це природним бажанням переносити книжкові історії в площину реального життя.
«Мені завжди цікаво зі своєї точки зору ще додати щось, або перенести в життя. Якими б були ці герої, якби вони існували в реальному житті».
Саме тому навіть непрості або суперечливі книжки в клубі часто отримують нове прочитання. Те, що спершу могло здатися важким або не надто захопливим, після колективної дискусії відкривається по-іншому.
«Навіть якщо книга всім сподобалася не дуже, то після обговорення на клубі більше починаєш розуміти, чому вона класна».
Серед книжок, що викликали особливо сильний відгук, співрозмовниці згадують, зокрема, «Соляріс» Станіслава Лема та «Тринадцяту казку» Діани Сеттерфілд.
Ще одна важлива риса таких зустрічей – право на різні думки. Тут не прагнуть звести всі враження до спільного знаменника.
«Це класно, коли відбувається дискусія, бо коли всі згодні, у всіх одна думка – тоді можна сказати, що ми просто прийшли і посиділи».
Інколи учасниці сперечаються про сюжет, персонажів або фінал, але саме це і робить розмову живою.
«Ти розумієш, що у вас різне бачення. І ви намагаєтесь зрозуміти один одного».
А коли дійти згоди не вдається, це теж не сприймається як проблема.
«Ми, дорослі жінки, не будемо сваритися, як діти. Тому якщо не дійшли спільного, ми просто залишаємося кожен при своєму».
Окремий сенс книжкових зустрічей особливо помітний у місті, де живе чимало внутрішньо переміщених людей. Для тих, хто переїхав і не має кола спілкування, такі ініціативи можуть стати точкою входу в нову спільноту.
«Я думаю, наскільки це важливо, що є такі зустрічі. Куди ти можеш… приїхав без друзів, без якихось знайомих… І прийти кудись… хоча люди не знайомі, зазвичай, приходять. Але таке спілкування, як наче ви вже просто давні друзі».
Для когось це також можливість вийти з ізоляції декрету або побутової втоми.
«Просто є привід вийти з дому. В декреті, наприклад. Видихнула, посиділа з дівчатами».
У цих словах ще один важливий вимір книжкового клубу: він працює як м’яка форма повернення до себе, до міста, до інших людей.
Співрозмовниці переконані: такі зустрічі формують нові культурні спільноти.
З їхніх слів, клуб об’єднує не лише читачок, а й людей, які пишуть, викладають, працюють з текстом і мовою. Одна із засновниць зауважує:
«Там, де читання, там і писання».
На одній із зустрічей, каже вона, майже половина учасниць були дотичні до письма: серед них були письменниці та викладачка.
Так книжковий клуб перестає бути просто колом за інтересами. Він стає осередком культурного обміну, де читання тягне за собою інші практики письма, говоріння, осмислення, нових знайомств.
Окремо засновниці говорять про ще один ефект – природне посилення українськомовного середовища.
«У нас немає зобов’язання, щоб люди говорили українською. У нас просто є обов’язок, щоб книга була прочитана українською. Тобто обирати не російськомовне видання».
При цьому, за їхніми спостереженнями, сама атмосфера клубу м’яко підштовхує людей переходити на українську у спілкуванні.
«Люди, які, скоріше за все, в побуті розмовляють російською, вони приходять в клуб і розмовляють українською. Мене це не може не тішити».
Для однієї із засновниць цей процес виявився важливим і в професійній діяльності. Вона розповідає, що постійне читання українською допомогло їй впевненіше почуватися під час публічних виступів.
У цьому сенсі книжковий клуб стає не лише простором читацьких вражень, а й середовищем культурної зміни – спокійної, добровільної, живої.
Коли наприкінці розмови засновниць попросили в одному реченні пояснити, навіщо сьогодні потрібні книжкові клуби, швидкої формули не знайшлося. Але, можливо, саме ця пауза була найчеснішою. Бо відповідь виявилася ширшою за одне речення.
«Це твоя прокачка мозку, це твій розвиток… Це банально твій відпочинок від побутового, від дітей, чоловіка, прибирання, готування».
І далі найточніше узагальнення всього сказаного:
«Книжковий клуб – це про людей, це про розвиток, це про відпочинок».
У Кам’янському, де вже діють щонайменше дві такі спільноти – «Книгозалежні» на правому березі та «Кави і книги» на лівому, – книжкові зустрічі поступово стають чимось більшим, ніж просто розмова про прочитане. Під час війни вони виявляються способом зібратися, не замикатися в собі, знайти своїх і хоча б ненадовго повернути собі відчуття нормального життя.
Юлія Шепілова
