Чехоню в Придніпров’ї раніше використовували для топлення печей. Нині — це зникаючий вид
– «Там риби, як гівна!». Знаєш, звідки взявся цей вислів?
– Не знаю, мовна фігура така…
– Сам ти хфігура! Слухай сюди, я розповім, як діло було. У книжках про це не напишуть. У давнину, коли ще не було повсюдної газифікації та електрифікації, де готували їжу українські господині?
– Ну так печі в кожній хаті були дров’яні. З залізним листом і кільцями. З топкою, піддувалом і димарем. У центрі приміщення їх будували, щоб тепло по грубі рівномірно розповсюджувалося по всіх кімнатах. На них і готували.
– Правильно. А влітку? Бо ж якщо в спеку топити піч, то там жарко буде, як у лазні. Жити стане неможливо.
– Гм-гм… Так на теплу пору року у бабусі була літня кухня. Там також стояла така сама піч, трохи меншого розміру. На ній вдень готували їжу, ще й фрукти сушили на зиму, для компоту. Ще консервували і закривали овочі в банки. А спати йшли до прохолодної хати з товстими глиняними стінами.
– Теж правильно, літні кухні і зараз повсюдно будують у селах. Тільки за часів мого дитинства це задоволення рідко хто міг собі дозволити — надто дорого. Це ж ціла окрема споруда з дахом, горищем, підвалом для консервації і запасів овочів на зиму. Тут би хоч на якусь-небудь хатинку з соломи й глини наскребти. Черепиця на даху — розкіш, здебільшого крилося очеретом. Звідки взяти кошти на окрему кухню? У радянських колгоспах селяни дуже довго були схожими на кріпаків — без документів і без грошей.
– Як це без грошей? Безплатно, чи що, працювали?
– Майже. За роботу в колгоспі нараховували трудодні. Списки передавали до місцевого лабазу, там можна було отримати борошно, крупи, сіль, олію, мило, цвяхи, відрізи тканини. Тільки там зазвичай майже нічого не було. М’ясо, яйця, молоко, овочі — вирощували в особистих господарствах або вимінювали в сусідів. Щоб виправити паспорт для поїздки до міста, потрібно було довго кланятися в ніженьки голові. Чоловіки, як правило, вперше отримували документ в армії — військовий квиток, а потім усіма правдами й неправдами тікали до міста, де паспорт надавали кожному.
– Рабство якесь!
– Ага, було діло. Ну так ми відволіклися, повернемось до печей. У кожному українському подвір’ї для приготування їжі будували нехитрі печі відкритого типу. Не такі великі, як у хаті. Як паливо використовували все, що горить. Я народився в Мар’ївці, Магдалинівського району, там лісу майже немає, посадки — де не де, навкруги степ та маленька річечка.
– І чим же ви топили печі?
– На зиму колгосп допомагав дровами — тракторами з сусіднього району привозили. Іноді вугілля підкидали. А от влітку рятувало гівно.
– Яке гівно?!
– Коров’яче, звісно. У наших краях великої рогатої худоби було дуже багато. Без корів не вижити — в кожному дворі по 5–10 голів, плюс колгоспне стадо. Їх влітку організовано виводили на випас у степ. Пастухами працьювали по черзі. Корови, звісно, регулярно випорожнювалися де попало. На сонці це все швидко висихало. А знаєш, як горять коров’ячі кізяки? О, як порох! Вранці, щоб гарячого чаю випити, спершу треба було зганяти в степ. Мішок на плечі — і вперед за коров’ячими «коржиками». Це тобі не кнопочку на сучасній кавоварці натиснути. Поки до уборної сходив – вже чашка кави з аромоксамитом на тебе чекає!
– Жесть. Ну гаразд, про млинці з кізяка я зрозумів, а до чого тут риба у вашому вислову? Чому — риби як гівна?
– Це окрема історія. Років 10 мені було, поїхав влітку до родичів у село біля Кам’янського. Там річка велика, Дніпро-батько. Уклад життя не степовий, корів менше, зате риби — тьма. Літні печі місцеві топили сушеною рибою, в основному чехонею.
– Та ну? Що, прямо ловили рибу, щоб використовувати замість дров?
– Ні, навіщо ловили — навколо купа рибартілей і рибколгоспів було, вони й віддавали надлишки. Промисловики забирали лише найбільші екземпляри чехоні. Кістляву дрібноту, що потрапляла в їхні волоки у величезній кількості, віддавали мешканцям за безцінь, а то й безкоштовно. До моїх дитячих обов’язків входило допомагати бабусі вибирати чехоню з рибальських баркасів, а потім після сушіння скирдувати в стіну.
Сергій Миколайович Іванов довго й докладно мені розповідав нюанси підготовки цього незвичайного палива. Надзвичайно масляниста й така, що швидко висихає через свою пласкість, риба чудово горіла в літніх печурках і дозволяла готувати обід без особливих енергетичних затрат. У кожному дворі рибальського поселення красувалися оригінальні штабелі з риб’ячих голів і хвостів, що підпирали стіни дров’яних сараїв. Рибки були зручні своєю мірністю і легко вміщувалися в невеликі печурки. Підкинув дві-три штуки — і вогонь миттєво спалахує з новою силою.
Перед сушінням чехоню підсолювали, щоб не протухла. Тож нею можна було й ласувати при нагоді — завжди під рукою. Але був один недолік — чехоня дуже жирна риба, і довго потім доводилося відмиватися.
Ще дрібною чехонею й верховодкою годували свиней. Скотина залюбки чавкала й просила добавки. Щоправда, якщо зловживали рибним меню — свинина згодом набувала специфічного запаху.
– Повернувшись додому, я захоплено сказав рідним, що в них там риби, як у нас у степу гівна! Настільки це мене вразило. От з того часу фраза і пішла в народ.
– Не впевнений у точності етимологічних перипетій, але історія безумовно цікава. Дякуємо вам, Сергію Миколайовичу — в підручниках про це точно не пишуть. А як називалося це рибальське поселення, де так багато чехоні ловили?
– Немає його більше. Під воду пустили, коли греблю в Кам’янському збудували.
Довідка: літні печі та кухні
Українські літні печі — це відкриті або напіввідкриті вогнища, призначені для приготування їжі в теплу пору року на подвір’ї. Історично будувалися з глини, цегли або каменю. Вони були менші за хатні груби, мали спрощену конструкцію та часто поєднувалися з літніми кухнями або стояли окремо під навісом. Основна їх перевага — можливість готувати страви, не нагріваючи хату влітку. Печі використовували для варіння, випікання хліба, тушкування, сушіння фруктів і овочів. Як паливо слугували дрова, кізяки, пізніше — навіть вугілля або відходи. Літні кухні стали символом української хазяйновитості та адаптації до кліматичних умов.
З іхтіологічними особливостями чехоні докладно можна ознайомитися в численних енциклопедіях. Зупинюся лише на головних її рисах. Чехоня схожа на шаблю, це її друга назва. Трохи нагадує оселедець. Сплюснута до черева й срібляста, як сталь. Чехоня любить воду з високим вмістом кисню, надає перевагу швидкій течії й уникає заболочених, зарослих травою ділянок. М’ясо насичене дрібними кістками. Не становить кулінарної цінності, крім сушеного вигляду. Тут їй мало суперників, і поціновувачі солонцю часто віддають їй перевагу.
На жаль, чехоня майже зникла з наших водойм. Скорочення популяції чехоні в Дніпрі фахівці пов’язують з впливом промислових викидів і будівництвом каскаду гребель, що обмежують швидкість течії й міграційні нерестові процеси цього виду.
Простіше кажучи, чехоню задушили, перекривши їй кисень сповільненням води, і обмежили можливість мігрувати вгору по річці для нересту. Напівпрохідна чехоня разом з чорноморською таранню стали у нас рідкістю. Напівпрохідні риби Дніпра — це види, що мігрують із морської або солонуватої води в річки на нерест, а потім повертаються назад. Поштовхом до зникнення з басейну Дніпра напівпрохідних і прохідних (білуга, осетр, севрюга, стерлядь, чорноморсько-азовський оселедець, рибець) видів стало будівництво великої греблі в Запоріжжі.
ДніпроГЕС у Запоріжжі будувалася в кілька етапів. Початок будівництва було закладено в 1927 році, а перший гідроагрегат запущено в 1932 році. Остаточно будівництво завершено в 1939 році. Після руйнувань у роки Другої світової війни розпочалося відновлення станції в 1944 році й завершено в 1950 році. Друга черга була збудована в період з 1972 по 1981 рік.
Мало хто з рибалок знає, що в першій версії греблі був спеціальний технічний канал для міграції риби вверх і вниз за течією. За словами фахівців, це була складна інженерна споруда, яка потребувала постійного дороговартісного обслуговування. Під час післявоєнного відновлення греблі від каналу відмовились. Дорого, не до риби — у країні вистачало інших проблем. Якось потім. На тому й завершилася історія більшості дніпровських цінних видів риби.
В околицях Кам’янського чехоня ще іноді трапляється, але дуже рідко. Востаннє я ловив її в Будківському річищі під Дубовим островом років 20 тому. Зрідка можна почути, що окремі особини чехоні зустрічаються в течії біля греблі.
Підготував для КамPress Валентин Корж
