Пара у віці, тримаючись за руки, неквапливо спускається сходами гуртожитку й виходить на прогулянку Дніпростроєм. У внутрішньому дворі жінка розвішує білизну на мотузці, натягнутій між стовбурами. На лавці перед входом сидить група підлітків — вони голосно обговорюють пари, щойно повернувшись із занять. Такими є будні студентського гуртожитку Кам’янського фахового енергетичного коледжу, який водночас став і домом для кількох десятків внутрішньо переміщених осіб.
Формально гуртожиток є місцем тимчасового перебування. На початку повномасштабної війни гуртожиток приймав десятки переселенців. Тут знаходили прихисток як літні люди, так і молодші сім’ї з дітьми. З часом більшість тих, хто мав сили й можливості, виїхали: хтось орендував квартиру, хтось переїхав в інші регіони.
Зараз у гуртожитку залишаються більше двадцяти людей. Більшість із них — пенсіонери. Вони відверто кажуть: вижити на пенсію та державну допомогу в розмірі кількох тисяч гривень і одночасно платити оренду за квартиру практично неможливо.
«На пенсію та допомогу у дві тисячі гривень зняти квартиру неможливо. Купити житло — тим більше», — розповідають переселенці.
Завідувачка гуртожитку Ольга Равва пояснює: нових переселенців тут не приймають уже три роки.
Фото: www.dndzdet.com
«Розселенням переселенців займається департамент соціального захисту. Але з кінця 2022 року до нас вже нікого не направляють. Пріоритет завжди у студентів, адже гуртожиток студентський»,— зазначає вона.
Мешканці проживають на двох поверхах: переважно, чоловіки та хлопці — на другому, жінки та дівчата— на третьому. Кімнати доволі скромні, проте для багатьох переселенців вони стали символом стабільності у часі, коли більшість іншого життя довелося залишити вдома.
Переселенці проживають безкоштовно. На початку війни вони сплачували комунальні послуги, але лише протягом перших півтора року. Студенти ж оплачують проживання на загальних підставах.
Відповідальність за порядок розподілена: мешканці прибирають свої кімнати, технічний персонал гуртожитку дбає про місця загального користування. У разі ремонтів підрядники вивозять будівельне сміття, а дрібні побутові справи залишаються на мешканцях.
Попри спільне користування кухнями та санвузлами, серйозних конфліктів між студентами та переселенцями, за словами завідувачки, не виникає.
Протягом чотирьох років гуртожиток отримував значну допомогу від міжнародних і українських благодійних організацій. Серед них — «Рокада», ООН, «Карітас Україна». Раніше підтримку надавав і фонд «Тріангл».
За цей час вдалося зробити чимало:
Для мешканців, які залишилися, це важливе покращення. Та разом із тим виникає і запитання: чому донори вкладають кошти у тимчасове житло, а не у створення постійного?
Гуртожитки, які виконують роль місць тимчасового перебування (МТП), не можуть перетворитися на постійне житло для переселенців. Правила їх функціонування визначає постанова Кабінету Міністрів України № 930 від 1 вересня 2023 року.
Відповідно до цих норм, переселенці укладають договір на проживання в МТП строком до шести місяців із можливістю продовження. Після закінчення дії договору мешканці зобов’язані виселитися у визначений термін. При цьому строк виселення не може бути меншим ніж 15 календарних днів від моменту закінчення договору.
Тобто нинішні мешканці добре знають: їхній «тимчасовий дім» не стане постійним. Їх перебування тут чітко регламентується договорами й має тимчасовий характер. Але куди йти далі — відповіді немає.
Кам’янська міська рада у відповіді на інформаційний запит повідомила, що докладає зусиль для створення житлових умов для переселенців. Зокрема:
Ці проєкти покликані стати рішенням для тих, хто не має куди повернутися. Але коли саме вони будуть завершені, і скільки сімей реально отримають дах над головою — питання відкрите.
Для мешканців гуртожитку життя зводиться до щоденних звичок — прогулянок, прання, побутових справ. Та за кожною історією стоїть втрата дому, міста, звичного життя.
«Моє місто окуповане, дім зруйнований. Мені нікуди повертатися. Я вдячна, що тут є дах над головою. Але жити в очікуванні, що нас попросять виїхати, дуже важко», — каже одна з переселенок.
Її слова відображають головну дилему: тимчасовість, яка розтягнулася на роки, неминуче стикається з вимогою визначеності. І ця визначеність — уже не завдання самих переселенців, а держави та місцевої влади, яка має перетворити гуманітарні проєкти на реальну житлову політику.
Фото і текст: Юлія Шепілова
