У читальній залі Центральної міської бібліотеки панує робота: високе вікно відливає світлом на зелені листя, за столом — діти з пензлями в руках, горнятка з фарбами, папір і тихі розмови. У цьому просторі художниця і педагог Анастасія Пустовойтенко проводить заняття в студії «Школа Акварелі» — не як строгий викладач, а як енергійна організаторка творчості, яка вміє надихати і водночас міркує про великі експерименти.
Цей матеріал — не просто репортаж про мистецькі уроки. Це розмова про те, як акварель може бути світлом у складні часи, як уроки для дітей перетворюються на взаємний обмін знаннями, і про те, чого ще не було в практиці художниці, але чого вона прагне спробувати.
Заняття починаються відразу — без ощадних налаштувань і урочистих промов. Діти сідають за великий стіл посеред читальної зали, хтось перекусить, хтось поп’є чаю, але робота йде постійно. Коли учениця кличе Настю — вона підходить, показує і пояснює.
«Ми відразу приступаємо. У процесі хто‑що — перекусить, чай поп’є, у нас все по‑дружньому», — пояснює Анастасія. Для неї головне — створити простір, де дитина відчуває свободу пробувати й помилятися.
Анастасія каже, що діти навчають і надихають її щодня: їхня щирість, несподівані рішення й легкість у роботі часто підказують нові прийоми. Вона не тільки коригує техніку — іноді сама запозичує у них ідеї.
«Діти мене кожен день вчать, вони показують, і я думаю: «Мм, можна використовувати!»», — ділиться художниця.
Вона помічає, що сучасні діти приходять вже з багажем знань і власною позицією. Хтось потребує навчити ремеслу, комусь лишається тільки підправити техніку — але в обох випадках робота йде продуктивно.
Анастасія любить акварель за її атмосферність і повітряність, але зізнається: є техніки, в яких ще не мала практики. Одне з її найбільших бажань — попрацювати на бавовняному папері, натягнутому на підрамник, у великих форматах — метр і більше.
«З маслом у мене такий досвід є, з аквареллю — ні. Ось це я б хотіла спробувати», — каже вона. І додає, що для таких робіт потрібні не лише матеріали, а й сміливість поєднати масштаб і прозорість акварелі.
Ще одна цікава деталь її підходу — обережне ставлення до чорного. Художниця намагається використовувати його мінімально, але визнає: інколи без нього не обійтися — він дає глибину й відтінки.
Під час розмови я помітила кілька несподіваних штрихів: Анастасія не відноситься до «мрійливих» типів художниць. Вона — про внутрішню енергію, жіночу стійкість і щиру мотивацію. У неї є велосипед, і спорт допомагає переживати «темні дні».
«Я про погане просто стараюся не думати. Виключаю такі думки. Ще дуже хороший спосіб — спорт. У мене є велосипед, я сідаю і все — вперед», — говорить художниця.
Вона також волонтерка і донор плазми — ролі, які для неї органічні і які, за її словами, можна метафорично сприймати як «колір життя». На фронт з учнями передавали листівки і календарі, частина творчих проєктів спрямована на підтримку ЗСУ.
Мисткиня прагне, щоб її роботи давали людям відпочинок від думок про війну: «Щоб вони просто дивилися і взагалі забували про те, що є війна», — каже Анастасія. Вона вважає, що мистецтво може бути джерелом позитиву і підтримки в міру своїх можливостей.
Після Перемоги її мрія — організовувати пленери з дітьми: «Я б хотіла виїхати хоча б у Дніпро… Але поки що я не наважуюсь: там частіше трапляються неприємні події. Думаю, починати слід із найближчих областей — у нас багато красивих місць». Для неї поїздки — це й про розширення художнього кругозору учнів, і про важливі емоційні переживання.
Одна з її робіт — інтерпретація кадру з улюбленого фільму, пов’язана з образом, який довго її переслідував. Цю картину Анастасія називає вдалою і мріє подарувати її актору, якого шанує.
«Полюбляю фільм про Ганнібал Лектера… там є кадр, кінцівка. Я дуже багато разів хотіла його намалювати і багато разів переробляла, бо положення обличчя важке й освітлення складне. Оскільки фільм улюблений і картина вийшла, я б хотіла подарувати її головним героям. І, мабуть, це був би Ентоні Хопкінс», — розповіла вона.
Це зізнання — ще один штрих до образу художниці, яка поєднує в собі класичний інтерес до портрету й прагнення експериментувати з формою й світлом.
Анастасія вже працює над книгою і мріє про регулярні виставки. Але перш за все для неї — виїзні пленери з дітьми та подорожі, які розширять досвід і дадуть нові теми для творчості. Вона визначила для себе головне: не зупинятися, черпати і ділитися енергією з учнями та глядачами.
«Коли це все почне реалізовуватися, паралельно будуть народжуватися нові ідеї», — каже художниця.
Юлія Шепілова
