Він розпочинав свій шлях у НВК «Гармонія» Кам’янського, а сьогодні представляє Україну на міжнародній арені. Іван Стефанський виступає у ваговій категорії до 55 кг і є чемпіоном України U15, дворазовим чемпіоном України U23, чемпіоном України серед дорослих, а також багаторазовим призером національних та міжнародних змагань.
Лише днями спортсмен повернувся з Ужгорода, де вдруге виборов золото чемпіонату України U23. Ця перемога дала йому право представляти Україну на Чемпіонаті Європи з греко-римської боротьби, який у березні відбудеться в Сербії.
Про шлях від перших тренувань у Кам’янському до великих стартів, психологію перемог і поразок та підготовку до європейської першості — у нашому інтерв’ю.
— Ви щойно повернулися з чемпіонату України U23. Які емоції після фіналу?
— Кожна перемога індивідуальна. Після цієї були яскраві, приємні емоції.
— Чи відчували тиск через статус фаворита?
— Так, це постійно. Коли ти вже перемагав, на тебе автоматично покладають відповідальність: мовляв, якщо виграв раніше — маєш вигравати знову.
— Що було найскладнішим на цьому чемпіонаті?
— Фінальна сутичка з Богданом Резниченком. Він дуже сильний суперник у моїй ваговій категорії. Поєдинок був напружений та складний фізично і психологічно.
— Повернімося до початку. Коли у вашому житті з’явилася греко-римська боротьба?
— У п’ятому класі. Перші тренування були в НВК «Гармонія». Уже пізніше тренер відібрав дітей із хорошими даними, і я перейшов у шостому класі в ДЮСШ №3.
— Якими запам’яталися перші тренування у спортивній школі?
— Дуже цікавими. У «Гармонії» тренування були радше розважальними та ознайомчими, а в ДЮСШ №3 уже справжня боротьба: техніка, витривалість, сила, стійкість. Саме там почалася серйозна робота. Завдяки цій підготовці вже у сьомому класі мені запропонували перейти до Дніпропетровського фахового коледжу спорту, де я продовжив займатися греко-римською боротьбою на більш професійному рівні.
— Як відчувався перехід до тренувань у Дніпрі?
— Вимоги там значно вищі. Це не означає, що в Кам’янському погано, просто в Дніпрі висококваліфікований тренер, який з тобою майже 24/7, і зовсім інший режим: два тренування на день, багато індивідуальної роботи. Туди потрапляють хлопці, в яких бачать потенціал.
— Були моменти, коли хотілося все кинути?
— Так. Переважно мене тримали тренери. Саме тренери і ще обіцянки самому собі, мовляв, ось закінчиться рік і я точно піду. Або ж тренери, які говорили: «Нічого, нічого, потерпи, це пройде». Казали, що це перехідний вік, що таке буває і в цьому немає нічого страшного.
Потрібно, казали, зціпити зуби й перетерпіти. І так — до сьогодні.
— Ви пройшли шлях від U15 до чемпіона України серед дорослих. Що найважливіше для стабільного росту спортсмена?
— У першу чергу — це постійні тренування. Але тут важливо розуміти: надмірна постійність теж може згубити. Тобто іноді потрібно відпочивати, але небагато. Не більше ніж тиждень — цього більш ніж достатньо, щоб відновитися, «переварити» свої думки й рухатися далі.
По-друге, це наполеглива праця. Потрібно завжди ставити перед собою цілі, визначати власні межі, принципи. Дуже важливо знайти підхід до самого себе. Ти маєш напрацювати й виробити власну тактику — те, що працює саме для тебе.
— Як ви працюєте з поразками?
— Поразка завжди болюча, важка й неприємна. Але опускати руки — не варіант. Якщо програв, значить потрібно працювати над помилками. Якщо є відео — переглядаєш його, якщо ні — згадуєш, як саме програв і чому.
Раніше ми відпрацьовували так: якщо, наприклад, «улетів» на стегно — значить, робиш по сто разів захист на одну руку, сто разів на іншу. Якщо програв через «вертушку» або інший прийом — напрацьовуєш саме цей елемент знову і знову. І так до того моменту, поки не перестанеш «літати».
— Ви брали участь у чемпіонатах Європи та світу. Чим вони відрізняються від українських змагань?
— Відрізняються практично всім. В Україні змагаються найкращі спортсмени країни, а на міжнародних стартах — чемпіони інших держав. У твоїй ваговій категорії там кожен суперник — це чемпіон своєї країни: Німеччини, Вірменії, Азербайджану, Грузії, Туреччини та інших.
Конкуренція там надзвичайно висока. І дуже важливу роль відіграє психологія. Особливо якщо ти приїхав на такий старт і вже знаєш фаворитів. Ти сам можеш почати накручувати себе, що суперник надто сильний, і програти ще до виходу на килим. А підсвідомо програна сутичка рідко закінчується успіхом на килимі.
При цьому я не скажу, що цих суперників неможливо перемогти. Перемогти можна будь-кого — питання в тому, як ти себе налаштуєш.
Відрізняється й рівень організації. Бували турніри, де ми самі добиралися, а були такі, де нам повністю організовували транспорт, інколи навіть із супроводом. Це було дуже круто.
Окрема тема — харчування. На міжнародних змаганнях рівень значно вищий: шведський стіл, великий вибір м’яса, риби, морепродуктів, овочів, сирів. Якщо ти не їси щось конкретне або маєш алергію, то завжди є альтернатива. Для спортсменів, які слідкують за харчуванням, це справді дуже важливо.
— У березні — Чемпіонат Європи в Сербії. Яка головна мета?
— Потрапити в трійку. Мінімум — третє місце.
— Наскільки важлива підтримка тренерів і близьких?
— Дуже важлива. Особливо підтримка тренерів. Тому що близькі не завжди розуміють мій вид спорту й не можуть дати повноцінну підтримку. А якщо тренери відступляться від мене, то в мене, по суті, майже нічого не залишиться.
Тоді просто не буде сенсу продовжувати. Я, можна сказати, борюся саме тому, що тренери досі вірять у мене.
— Що б ви порадили підліткам з Кам’янського, які тільки починають займатися боротьбою?
— Дисципліна, повага до тренера і до себе. Любити свою справу. А якщо не любиш, але добре виходить — стиснути зуби й працювати далі.
— Що для вас означає перемога?
— Це коли ти зробив те, що планував, або навіть більше. І відчуваєш полегшення, ніби всередині стало легко.
— І наостанок: заради чого ви щодня виходите на тренування?
— Насамперед — заради того, щоб бути найсильнішим. Але водночас я вважаю, що ходити на тренування щодня теж шкідливо.
У мене були періоди, коли було дуже важко. Мене тоді ніхто не чув. Я казав: «Усе, я приболів, мене не чіпайте». Тиждень побув удома — підлікувався, побігав, подумав. Потім повернувся, відновився — і, можна сказати, був сильнішим, ніж будь-коли. Я почувався набагато краще.
З’являлося бажання тренуватися, боротися. Бо моральна втома дуже сильно тисне. Ти можеш бути повністю готовим фізично, можеш висипатися, навіть якщо прокидаєшся о шостій ранку. Але якщо тебе морально заганяють, якщо ти морально виснажений — це дуже погано.
Це сильно впливає на загальний стан: не лише моральний чи фізичний, а й загалом — духовний. У якийсь момент ти вже нічого не хочеш. Навіть якщо можеш — не хочеш. Саме тоді й потрібно взяти паузу: день-два повністю відпочити від усього, від тренувань, щоб тебе ніхто не чіпав.
І тоді все стає на свої місця. Таке буває.
В якийсь момент я зрозумів: це, скоріше за все, через тиск з боку оточення. Якщо ти дуже морально стійкий — можеш тренуватися хоч щодня. Але якщо відчуваєш, що потрібна пауза — її треба брати. Потрібно поговорити з тренером і пояснити, що це необхідно.
Щоб не зламатися, не опустити руки і не піти з боротьби. Оце справді важливо.
Юлія Шепілова
