У невеликій залі центральної бібліотеки сьогодні відбулася подія. Зайшовши у приміщення, мила жіночка запитала мене: «Ви на зустріч з Людмилою Охріменко?» — і провела до зали, де люди за годину встигли посміятися й поплакати разом із харківською письменницею, яка вміє перетворювати чужий біль на історії, що торкаються серця.
Подія відбулася 19 серпня в юнацькому корпусі Центральної міської бібліотеки імені Тараса Шевченка. Невелика кімната зі світлими стінами, полицями з книгами та картинами на стінах ледь вмістила всіх охочих. У залі панувала зосереджена тиша, яку зрідка порушували сміх під час кумедних епізодів чи емоційні паузи, коли письменниця торкалася тем війни. Вільних місць майже не залишилося, і це ще раз підтвердило: попит на живе слово в нашому місті великий.
Людмила Охріменко родом із Харкова, до літератури серйозно прийшла після 2014 року, коли почала волонтерити для 92-ї бригади. «Волонтерські історії» — її перша книга українською, яка отримала премію імені Миколи Томенка за найкращу коротку прозу. Серед історій — про дівчину-акторку, яка з волонтерської поїздки повернулася вже з рішенням стати військовою. Тепер вона командирка, випускниця військового навчального закладу. У такі моменти зал слухав у повній тиші.
Ще одна знакова збірка — «Скляний дощ». У ній Харків постає крізь призму війни, змін і людських доль. Особливо вражає історія про бабусю, яка все життя тікає: від Другої світової, від нової війни — аж до США. Але зрештою повертається, щоб «перервати ланцюг втечі».
Окрема увага була приділена роману «Оскар». Ця книга принесла письменниці спеціальну відзнаку «Коронації слова» у 2021 році як найкращий воєнний роман. Це історія про українського розвідника-мусульманина, який пройшов полон. «Щоб написати цю книгу, я читала Коран. Багато чого не зрозуміла, але зрозуміла головне: святі книги — не для розуміння, а для відчуття», — зізналася авторка.
Саме завдяки «Оскару» народилася наступна робота — «Хрещена». Це розповідь про жінку, яка пройшла полон, медсестру Тетяну Теплюк. Їй 73 роки, вона служить у лавах «Азову» й досі виходить на бойові завдання. Письменниця подарувала примірник «Хрещеної» бібліотеці Кам’янського — разом із книгою «Герої України» від видавництва, а центр «Я Маріуполь» Камʼянське вручив письменниці книгу від маріупольського автора.
Людмила представила й інші роботи: роман «Муха в окропі на окупованій території» про трьох подруг, «Доросла Буратіна» — про пошук долі у зрілому віці. А також особисту книгу «Далека блакитна далечінь», що у 2024 році отримала премію імені Михайла Чабанівського. Письменниця розповіла, що у книзі «Легка поведінка» є сюжетна лінія, яка ґрунтується на історії з її життя — про жінок легкої поведінки, які врятували дітей із притулку, коли не було державних коштів на їжу.
Не оминула авторка і дитячу літературу. «Люлечки — дарувальники снів» стали її експериментом: «З’ясувалося, що я не дитяча письменниця, але ці казки писала для того, щоб вони не загубилися», — зазначила Людмила.
Наприкінці зустрічі в залі лунав сміх крізь сльози. «Ваші книги — це скарб», — сказала одна з жінок. Відвідувачі почали купувати книжки, фотографуватися з авторкою, брати автографи. Організатори зізналися: цього разу зал був замалий. Наступного разу обіцяють організувати зустріч у більшому приміщенні.
Зустріч із Людмилою Охріменко у Кам’янському стала не просто презентацією книжок. Це була розмова про війну, пам’ять і силу літератури, що здатна об’єднувати людей навіть у найтемніші часи. У маленькій залі бібліотеки народилася велика розмова про країну, про нас і про те, ким ми стаємо в час випробувань.
Фото і текст: Юлія Шепілова
